Чого дійсно хоче Росія в Сирії?

Оскільки можна довго говорити про ймовірні причини, які спонукатимуть цей смертоносний конфлікт до згасання, але негативний досвід ісламських держав типу Афганістану, Сомалі, Судану, Оману чи Західної Сахари свідчить про те, що такі країни здатні десятиліттями жити в режимі громадянської війни.

Тому є підстави для того, щоб зробити висновок, за 7 років війни режиму Башара Асада з сирійським народом не склалося передумов для того, аби якась зі сторін мала істотну перевагу.

Очевидно, що без підтримки Путіна і залучення Російської Федерації до цієї війни, режим Асада давно вже впав. Але й досі не існує механізмів, щоб якимсь чином примусити Кремль відмовитися від участі в сирійській кампанії.

Між тим, Росія у цьому конфлікті займає дуже суперечливу позицію. З одного боку, вона нібито за єдину Сирію, з іншого, вона за збереження влади диктатора Башара Асада.

І якщо взяти окремо кожен із цих пунктів, то його реалізація може бути цілком здійсненою. Але разом вони виключають один одного.

Зберегти владу Асада реально, навіть за підтримки Москви, лише над якоюсь окремо взятою частиною колишньої Сирійської держави. А єдина Сирія, в своїх колишніх кордонах, можлива тільки тоді, коли Башар Асад відмовиться від президентської посади на користь опозиції.

При цьому необхідно враховувати той факт, що не дивлячи на те, що у сирійському конфлікті задіяні дуже багато країн, він, перш за все, має внутрішні глибинні причини.

Тому сподіватися, що вдасться цей конфлікт зупинити лише переговорами і угодами між іноземними державами, марна справа. Без внутрішньо сирійської  згоди конфлікт не закінчиться.

З усього видно, що Росія, яка не чинила великого спротиву від час падіння Слободана Мілошевича в Сербії, Муаммара Каддафі в Лівії і Саддама Хусейна в Іраку, готова боротися за існування режиму Асада до кінця.

Очевидно, що така разюча різниця в підходах полягає в тому, що Кремль прагне за будь-яку ціну залишити за собою військово-морську базу в сирійському місті Тартусі. Вважаючи, що це дасть йому можливість не тільки зберегти російську присутність у Середземному морі, а й в якійсь з моментів претендувати і на контроль над ним.

Тому Росія не готова, і в доступному для огляду майбутньому не буде готовою до того, щоб досягти взаєморозуміння з цивілізованим світом щодо Сирії.

Навіть вважаючи на те, що перемога у Сирії для неї була б гірше будь-якої поразки. Для Російської Федерації це була б ще одна «гиря» на шиї, в додаток до Кримнаша і Лугандона.

З іншого боку, колишня пітерська шпана, яка тепер керує Росією, не готова, як це показало нещодавнє бомбардування військових об’єктів в Сирії, до прямої конфронтації з США і їхніми союзниками.

Не дивлячись на всю істерію про велич Росії, вона розрахована на внутрішнього користувача. Щоб він «не відлипав» від телевізора та продовжував пишатися величчю, непереможністю і грізністю Російської Федерації, не заважаючи при цьому пітерським «заробляти» конкретні гроші на її пограбуванні.

Путін і його команда далеко не божевільні і чудово розуміють, що в разі справжньої війни з американцями, у них є на все про все максимум доба, а далі кінець, розгром, війська міжнародної коаліції в Москві, лава підсудних і всі інші задоволення. А «путінцям» є що втрачати, бо за їхніми поняттями вони живуть дуже красиво.

Та «красиво живуть» ті, хто має палаци на Рубльовському шосе і частина Москви, а в навколишній Росії вже почала відчуватися гостра нестача хліба насущного.

Але малоймовірним є те, щоб можновладці мали б бажання змінити ситуацію. Те, що в Росії немає ресурсів підтримувати мниму рівність з США і Заходом на зовнішньополітичній арені – зрозуміло.

Не зрозуміло одне, як довго ще понівечена політично і економічно Російська Федерація приречена існувати в псевдокомуністичній парадигмі, без можливостей, без майбутнього.  А платити за цей «інвалідний розвиток» буде російський обиватель. Адже Росії не Башара Асада потрібно спасати від народного гніву, а саму себе.

Втім, чого дійсно хоче Росія в Сирії розуміють, мабуть, і не всі в Кремлі. Оскільки війною в Сирії, як і в Україні, Москва розкрила перед Заходом усі свої вразливі місця і пробої.

І тепер Путіну буде потрібно боротися не стільки за право Російської Федерації називатися світовою державою, а з усіх сил прагнути хоча б зберегти за Росією статус регіональної держави.