Європа дала Росії «індульгенцію на Україну». Що далі?

Такого дивного, хоча й прогнозованого, голосування щодо повернення Росії, яка веде війну з Україною, ще не було ніколи. Російська Федерація повернулася в ПАРЄ тільки через нікчемності сучасної європейської політики і цілковиту безпринципність таких провідних європейських країн, як Німеччина і Франція.

Питання в тому, якими будуть наслідки такого голосування для України? Адже, по-суті», Європа дала Росії «індульгенцію на Україну».

Визнавши цим поверненням Росії в ПАРЄ, що Україна є зоною пріоритетних інтересів Москви, і що Путін може робити з українцями все, що захоче.

Європа наочно показала, що вона за рахунок України готова утихомирити Москву. Повторюється той же сценарій щодо України, як і сто років тому. Коли УНР, яка стікала кров’ю, допомоги від європейців так і не дочекалася.

Але європейці дуже помиляються. Впевнившись у своїй безкарності, Росія відчує свою силу, і ще більше знахабніє. В такому разі цілком закономірне питання – хто ж буде наступним?

Але можна побачити і певний позитив в останніх подіях в Страсбурзі. Цей «холодний душ» голосування має отверезити сучасні українські еліти, аби вони зрозуміли, що найкращим другом України – є сама Україна.

Що не існує братських країн, як і братських народів, а є власні стратегічні інтереси і зацікавлення з боку держав, котрі готові підтримати Україну та допомагати їй.

Одним з наслідків такого негативного вибору європейців стало те, що це голосування ознаменувало собою розкол Європи. Її фактичний поділ на Європу проамериканську і Європу проросійську.

Адже в реальності  в європейській політиці вибудовується проамериканський альянс з тих союзників України, на яких Сполучені Штати можуть покластися.

Це ті держави, що підтримали позицію України на голосуванні в ПАРЄ. Велика Британія, Польща, Грузія, Литва, Латвія, Естонія і Швеція.

Вони дійсно підтримують демократичні цінності і готові їх відстоювати.

Таким чином тандем європейських лідерів – Німеччина і Франція – продемонстрував, що в подальшому вони готові проводити свою «незалежну» політику в усьому.

Що в дійсності означає, що Меркель ні за що не збирається відмовлятися від путінського проекту «Північний потік-2».

Приклад свого колеги Шредера виявився заразним для Ангели Меркель. І виникає підозра, чи не тому вона так завзято усі роки свого правління відштовхувала Україну від можливого членства в НАТО і Європейському союзі, що їй давно вже підготовлене тепленьке місце в «Газпромі»?

Для США зараз важливо всебічно проаналізувати, якими негативними наслідками цей європейський демарш здатен відбитися на євроатлантичній єдності, котра була сформована після закінчення Другої світової війни.

Оскільки позиція Німеччини в багатьох питаннях є мало схожою на позицію країни, яка є союзником Америки.

Тут мова може йти і про те, що на сьогодні «Троянським конем» НАТО є не тільки Туреччина, яка по факту стає стратегічним партнером Кремля. А це відразу ж починає ставити під сумнів продовження її членства в НАТО.

Після такого тісного зближення Берліна з Москвою, викликає сумнів, що в разі неспровокованого нападу Росії на країни Балтії чи Польщу, Німеччина буде готова виконувати свій союзницький обов’язок члена Північноатлантичного оборонного союзу.

То чи не варто Вашингтону після страсбурзького голосування, діяти на випередження і упередити всі можливі ризики, котрі несе явна промосковська позиція його деяких союзників по НАТО?

Адже, як показує історичний досвід, жодні альянси і союзи не можуть бути вічними.

Москві шляхом підкупу, тиску і залякування вдалося внести видимий розкол у європейську єдність.

І якщо частина Європи не витримала іспиту на відданість демократичним цінностям, то чи не краще вже тепер подумати про формування нових альянсів, членами яких стануть справжні союзники Америки у Європі?