Путін створив і керує «Імперією страху»

У війні Російської Федерації з власним народом і ліберальним Заходом Москва не гребує ніякими методами. Основним джерелом прибутків імперського центру, яке дозволяє йому контролювати владу над Росією та її природні багатства, і реалізовувати свої геополітичні авантюри за кордоном є масовий продаж газу й нафти до Європи.

Однак існують всі передумови, що набагато раніше, ніж до середини століття Європа буде здатна позбутися своєї газонафтової залежності від Росії.

Звільнення Євросоюзу від цієї фатальної залежності може обійтися Путіну і його оточення дуже дорого. Без постійного і гарантованого напливу нафтодоларів Кремлю буде надзвичайно важко утримувати свою владу на росіянами. А путінському режиму необхідно здійснювати політичний контроль над РФ, щоб там не сталося.

І тут на допомогу путінцям приходить страх. В сучасній Росії все керується страхом. Перефразувавши відоме визначення колишнього президента США Рональда Рейгана щодо СРСР, можна констатувати, що сьогодні Путін керує «Імперією страху». В якій саме страх став визначальним чинником злочинних і непродуманих рішень кремлівської влади.

Настрахане ФСБ, іншими спецслужбами і поліцією населення Росії, в основній свої масі, боїться влади, чиновників на місцях, апаратчиків, які перебувають при владі десятиліттями, а деякі – ще з радянських часів, контролюючих органів і репресій.

Владна номенклатура постійно ігнорує серйозні проблеми, котрі виникають в цій тоталітарній державі, проте це не вихід з критичної ситуації, в яку добровільно потрапила Росія окупувавши Крим і частину українського Донбасу.

Стерилізоване від масових протестів населення, якому ще донедавна перепадали крихти від продажу газу і нафти, мало цікавить депопуляція, деградація системи освіти та пришвидшення відтоку мізків з країни.

Держава-зомбі, що вже більше не може висмоктувати безконтрольно ресурси з сусідніх країн, які колись були республіками СРСР, дуже потерпає від їх відсутності. Звідси й бажання Путіна за будь-яку ціну відбудувати колишню імперію.

Cтрах став спонукальним чинником діянь і самого Путіна. Все, що робив він останніми роками, є наслідками страху Путіна втратити владу, страхом того, що Революція Гідності може відбутися і в Росії, що Україна стане членом Європейського союзу і НАТО, страхом що на Заході заарештують його таємні мільярдні активи і конфіскують елітні маєтності, страхом після всього ним скоєного потрапити до Міжнародного суду в Гаазі, як його колега сербський диктатор Слободан Мілошевич, страхом залишитися в історії правителем, який хотів, але не зміг відродити колишній Радянський Союз.

Цей постійний страх програти і виглядати в очах свої прибічників та світової спільноти слабким лідером, й став головною причиною того, що він постійно ставить тактику наперед стратегії. Звідси й такі провальні результати путінської діяльності.

Окупувавши український Крим в 2014 році, Путін затіяв грубу гру на світовій шахівниці. Намагаючись відновити статус наддержави, який був в СРСР, він руйнує основи Росії. І цей процес став незворотнім.

Спровокувавши нову Холодну війну з Заходом, Путін повторює те, що призвело до розпаду Радянського Союзу, коли однопартійна тоталітарна система і командна економіка СРСР з тріском програли ліберальній демократії США і Заходу та вільному ринку капіталізму.

Тільки тепер, у третьому десятилітті ХХІ століття, ситуація вилилася в протистояння західної демократії і вільного ринку з тоталітарним путінізмом та олігархічним, регулюючим вручну з Кремля економіку Російської Федерації, псевдокапіталізмом.

І хоча з Москви здавалося, що Путіну вдалося тимчасово посилити позиції і вплив РФ у світі, в реальності ця імітація «величі Росії» відбувалася за рахунок довгострокової стійкості Росії як держави.

Оскільки Російська Федерація, після такого театрального геополітичного дійства, зіткнулася з критично серйозними для свого подальшого існування проблемами: жахливою демографію, іржавим і старіючим промисловим комплексом та постійно зростаючою корупцією.

Клептократичний путінський режим нічого не зробив для вирішення цих наростаючих проблем. Натомість він поставив економіку країни під контроль олігархів.

Тепер Росія критично залежить від цін на її газонафтову продукцію і мінеральні ресурси, а міжнародна політика Кремля ґрунтується на невпинному залякуванні сусідніх держав і створенні вогнищ конфліктів по всьому світу.

Але це не може тривати довго. Адже не дивлячись на те, що Російська Федерація має велику кількість корисних копалин і величезні неосвоєні території, вона все ближче просувається до статусу світового ізгоя на кшталт Північної Кореї, який перебуває у вакуумі свого штучно створеного гетто.

І у Путіна немає жодних стратегічних рішень щодо виходу з довгострокового спаду Росії. Все, що він робить, є наслідком позиції слабкості, яка підштовхує його до ще більшої гіперагресивності на міжнародній арені.

Але, зрештою, нафта і газ закінчуються, відносини з Україною та іншими сусідами Росії весь час погіршуються, а справжнє місце РФ в світі вже ні в кого не викликає сумнівів.

Корумпована система Російської Федерації неспроможна конкурувати з вільним світом. І біда росіян в тому, що ними нині керують ті, хто принципово нездатні зрозуміти, що геополітичне псевдолідерство стало трагедією для Росії.

Путінська гра в глобальну Російську імперію, в яку крім Путіна в світі ніхто не вірить, зробила Росію маріонеткою його збочених імперських бажань.

Які не тільки нічим не підкріплені, а й повністю девальвовані неможливістю силою поширити правила шовіністичного «русского мира» в Україні та інших сусідніх з Російською Федерацією державах.

Діями Путіна, як і всіх інших диктаторів, керує страх втратити владу. Звідси й намагання утримати її за будь-яку ціну.

Однак ігнорування тенденцій світового історичного розвитку та ідеологізація політики, релігії і суспільної думки в Росії, не змогли компенсувати стратегічних путінських прорахунків в демонстрації його «лідерства».

Не дивлячись на те, що механізм одержавленої пропагандистської машини задіяний на повну силу, а населення нав’язливо зомбується телевізором, який розповідає йому те, що воно підсвідомо хоче почути, використовуючи для цього прості слогани, пересічні російські громадяни все менше стали вестися на відверту дезінформацію і повторювання брехні.

Нині навіть не дуже політично просунутим середнім виборцям Путіна все більше стає зрозуміло, що гальмом на шляху до модернізації Росії, яку з таким пафосом розписував у багатьох своїх виступах «лідер нації», є сам Путін.

Після невдалої спроби в часи екс-президента Бориса Єльцина прищепити демократію до древа посттоталітарної Росії, система влади дала «задній хід», вкотре доводячи, що не всі суспільства готові до того, щоб автоматично стати демократичними.

Адже демократія – це не просто проведення вільних виборів, а прийняття різниці думок інших, які не обов’язково мають співпадати з вашими.

Проте росіянам важко позбутися довічного президента, якого просто неможливо переобрати, бо він сам цього не хоче.

При цьому він намагається контролювати в Росії все: бюрократичний апарат, політичні партії, засоби масової інформації, релігійну владу, вибори, спецслужби, поліцію, армію, прокуратуру і суди.

Путін навіть пробує контролювати думки своїх співгромадян, інтернет і соціальні мережі. Це пов’язано з тим, що в Московії традиції утримувати підвладне населення в холопському стані складалися століттями.

А залучення релігії для контролю, тримання в страху і покорі суспільства було придумано не сьогоднішніми кремлівцями.

Так само, як і вивільнення «касти правителів» від необхідності дотримання державних законів. Перетворюючи цим формування правил гри в політиці на безмежів’я владного угруповання, яке не визнає жодних правил, крім тих, які придумало само для інших.

Цим і можна пояснити те, що «Імперія страху» не визнає ані загальноприйнятих цивілізаційних норм, ані законів західної демократії, тим більше не збирається на них зважати і їх виконувати. Її постулатами є «релігія сили» і терористичні методи реалізації експансіоністських цілей по всьому світі. І усе це потрібно врахувати тим, хто вважає, що Росію можна «перевиховати», і що з нею можна «домовитися».