Путінський «Титанік» вперто шукає свій айсберг

Україна, яка не здається, не дивлячись на величезний тиск путінської агресивної експансії, стала для Російської Федерації ворогом номер один. В Путіна автоматично зарахували нашу державу до списку своїх ворогів не тільки за бажання вступити до НАТО і Європейського союзу, а й за те, що самим своїм існуванням вона подає «поганий приклад» росіянам, що за їхнім кордоном можлива демократія, на яку в Росії вже давно накладено табу.

Коли штатні телевізійні пропагандисти, діючи згідно інструкцій з Кремля, вживлюють у свідомість росіян, що Україна, котра вже давно почала орієнтуватися на Захід, ось-ось зникне з мапи світу, цим вони прикривають нездатність Росії зупинити повільний, але постійно триваючий процес інтеграції Української держави з західною цивілізацією.

Виходячи з путінського бачення, всі прозахідні впливи потрібно знищити, бо інакше ідеї демократії проникнуть й до Росії, і тоді, рано чи пізно, у Москві влаштують свій Майдан.

А так населення, яке підсіло на наркотичну голку облудної путінської пропаганди, і котре зомбоване імперською інтерпретацією подачі «величі російської історії», сліпо вірить усьому тому, що покажуть йому по телевізору.

Йому покажуть серію красивих картинок і кліпів, заспівають декілька примітивних, але таких, що на довго запам’ятаються пісеньок, розкажуть казку про могутність Росії і виняткову мудрість її головного «лідера’ і сліпо поведуть на протистояння з усім демократичним світом.

Але головним завданням Путіна все одно залишається захоплення України. Патологічний антиукраїнський комплекс несприйняття Путіним України і українців, можна хіба що порівняти з невизнанням палестинськими арабами існування Ізраїльської держави.

Путін не врахував того, що військова інтервенція однієї держави проти іншої може призвести до ефекту бумерангу. І цей бумеранг, в вигляді санкцій, які постійно збільшуються, вже летить у бік Путіна.

Усе в житті дається людині як випробування. А, як виявилося, випробування владою дуже небагато людей можуть пройти. На ньому спіткнувся і Путін.

Вторгнення Росії до України дійсно струснуло весь світ. Однак зовсім не відбулося за інерцією зміни напрямку руху Української держави. Навпаки, українці ще більше впевнилися у правильності свого європейського вибору і в жодному разі не збираються із нього звертати.

Російські олігархи-чекісти хочуть розкласти весь світ хабарами, як раніше їхні попередники в СРСР розкладали свій народ страхом.

Але українці не бажають перетворити свою країну на резервацію для совка, і не хочуть мати нічого спільного з російським «Титаніком», який з такою неприхованою впертістю шукає свій айсберг.

Наші шляхи розійшлися і безмежів’я Росії, яке вона влаштувала на теренах України, мусить бути жорстко покаране. Інакше може розпочатися хаос, що буде здатен перекинутися на інші країни Європи.

Проте українцям ще дуже рано самозаспокоюватись і вважати, що Україна вже уникнула повномасштабної війни з Росією. Адже куди тоді подінеться піднята путінською пропагандою безпрецедентна хвиля оскаженілої агресії націленої на українців?

Путін робить усе можливе, аби повернути «залізну завісу» між Росією і Заходом. Але для чого це йому потрібно?

Щоб ніхто не тикав його носом у відсутність прав і свобод, у розправи над ліберальною опозицією, і не заважав необмеженій і бажано довічній владі.

Тому уся ця путінська параноя і неспровокований напад на Україну – це не що інше, як намагання заглушити в собі страх від того, що все-таки доведеться колись особисто відповісти за усі свої геополітичні авантюри і знущання над російським народом.

Оточення російського диктатора підштовхує його до нового вторгнення на українську територію. Але якщо російські війська залізуть до України, це буде кінцем режиму Путіна. І він це чудово розуміє.

Бо навіть у 2014-2015 роках, коли українська армія була, м’яко кажучи, не в найкращому стані, Російська Федерація офіційно ніколи не визнавала знаходження своїх військ в Україні. Були «псевдовідпускники», «трактористи», «шахтарі», «бойові буряти», будь-хто тільки не кадрові частини російської армії.

Нині такий трюк не пройде, а вторгатися в Україну під прапором Російської Федерації для Путіна тотожно самовбивству і політичній смерті. Не випадково путінські підбрехачі на кшталт Лаврова, Пєскова чи Захарової просто таки впадають в політичну істерику, коли починають публічно погрожувати Україні, але сам Путін намагається діяти не так прямолінійно.

Він провокує конфронтацію, проте при цьому не забуває озвучувати свої викривлені меми про один народ та спільну історичну долю росіян і українців.

Біда сучасної Росії в тому, що невиліковна путінська українофобія стала основою російської державної політики. Путіна просто роздирає думка про те, що Україна і досі залишається незалежною державою, а не стала однією з безправних провінцій Москви.

Деспота позбавляє сну і розуму лише те, що українці можуть обирати, визначати свої пріоритети, категорично казати «ні» Кремлю. Він просто таки патологічно боїться України.

Путін на українському ґрунті вже з’їхав з глузду і перетворився на ірраціонального «заперечника» самої можливості існування України.

Друге джерело його панічного страху – це російські протести. Ці дві фобії затулили йому все суще і весь світ. Який розвивається, удосконалюється і живе абсолютно безвідносно до путінських фантазій, марень і хворобливих фобій.

Хоча, можливо, що це не фобії, а швидше за все манія, оскільки ще Збігнев Бжезінський говорив, що Росія без України – недоімперія, ось він і марить новими імперськими придбаннями. Але іронія історії полягає в тому, що чим далі він намагається просунутися на Захід, тим швидше від його імперії відвалиться Далекий Схід і Сибір.

У Путіна прослідковується явна «геополітична гарячка» і манія імперської величі. Він уявив себе Наполеоном ХХІ століття і збирачем земель народів, які не бажають знову повертатися під московське іго.

Тиран просто запанікував, коли зрозумів, що більше «відкусити» від України земель не вдасться. Тому й публічно оголошує Україну загрозою для Росії, оскільки боїться, що росіяни візьмуть її за приклад для наслідування.

Путінський режим вже почав хитатися, і що б він далі не робив, убезпечити його від агонії їм не вдасться. Адже немає нічого страшнішого за апокаліптичність наслідків непомірних амбіції войовничих невігласів.

Ось що буває, коли застосовуючи «маніпуляційну демократію» часів Бориса Єльцина, вдалося протягнути у вищу російську владу абсолютно неадекватну особу.

І хто його знає, чи не захоче він наприкінці свого правління підпалити Кремль, або й усю Москву, як імператор Нерон свого часу Рим.

А поки що Путін, щоб утримати свою владу, закручує гайки в Росії, демонструє чудеса керованої ескалації безправ’я всередині країни та продовжує засинати і пробуджуватися з мріями про знищення України.