Росії не вдався «геополітичний таран» Америки, але Путін продовжує тестувати Захід

Росія пішла на «геополітичний таран» Америки, одночасно намагаючись вбити клин непорозуміння між США і ЄС та роблячи спробу розколоти Європу. Та з цього нічого не вийшло. Проблема посилення назрівання протистояння між ядерними державами полягає в тому, що сторони протиборства жорстко тестують готовність одна одної піти до кінця і не відступити. Путін демонструє свою рішучість та налаштованість й далі загострювати ситуацію, якщо Вашингтон не прийме його ультиматум щодо України, як виключно сфери інтересів Російської Федерації.

Висування нераціональних вимог, наперед знаючи, що інша сторона не зможе їх задовольнити, зовсім не є нерозсудливістю путінського режиму. Це скоріше спосіб примусу до конфронтації. Путін тут діє, як колись його колега – відставний фельдфебель у ролі фюрера, висуваючи додаткові вимоги до того часу, коли як він знав, Велика Британія не зможе допустити, щоб її зобов’язання щодо Польщі перетворилися на папірець, котрий нічого не значить.

З іншого боку, ще зовсім не факт, що Кремль готовий використовувати свою ядерну зброю. Тому штатні телевізійні пропагандисти, які кричать про це з телеекранів, сіють істеричну паніку, намагаючись налякати опонентів Росії. Щоб вони боялися Путіна, і йому не довелося воювати у тій війні, якою він так погрожує Заходу.

Диктатор, його режим і «пропагандистське військо» роблять тут дуже чіткі і прораховані речі, вони звинувачують свої противників – Сполучені Штати і НАТО, в тому, що насправді робить Росія. Обвинувачуючи Захід в «агресії» на пострадянському просторі, Російська Федерація в цей же час незаконно окупувала території Української держави.

Путін намагається сформулювати наратив, який би узаконив його претензії на територію України. Він використовує всі медіа-канали та обмежує доступ громадян Росії до недержавних інформаційних джерел, щоб росіяни могли почути лише його бачення подій та політичних процесів. І тут путінський режим досяг значного успіху.

І це нічого, що розповіді Путіна для своєї внутрішньої аудиторії про українців і Україну, яких нібито ніколи не було, а значить і тепер немає, викликають стійке несприйняття у міжнародної спільноти. Його імперське шовіністичне трактування історії важко навіть пробувати оспорювати, настільки воно від самого початку абсурдне і алогічне.

Володарю Кремля потрібен «привід» для того, щоб кинути виклик західній цивілізації. Тому він не втомлюється повторювати про «українську загрозу» Російській Федерації, що має виправдовувати можливе російське вторгнення. Москва створює причини для відкритої війни, щоб напасти на націю, яка «винна» в одному – бажанні бути вільною.

Зростання агресії РФ щодо України, крім всього іншого, можна пояснити тим, що після окупації Криму і частини Донбасу, Росія не понесла достатнього покарання за ці свої злочини. А санкції, введені стосовно неї, мали більше попереджувальний характер і не відповідали рівню скоєного злодіяння, яке похитнуло світовий порядок.

Путін не мав жодного права на вторгнення на територію суверенної держави. І ніхто не давав йому «ліцензії» на масові вбивства в Криму і на Донбасі, не залежно від того, як це сприймалося його деякими прихильниками серед європейського політичного істеблішменту.

Україна понад два десятиліття стояла на порозі НАТО і Євросоюзу, але колишній канцлер Німеччини Ангела Меркель і президенти Франції робили все для того, щоб можливість приєднатися до цих європейських структур ставала ще більш віддаленою, ніж наприкінці 90-их років минулого століття.

Досі єдине, що стримувало Путіна від нового російського вторгнення – це можливість втручання прихильних до України держав Заходу, якщо б це сталося. Саме тому він вимагає «гарантій безпеки» Російської Федерації та переговорів з цього приводу, бо сподівається, що зможе обманути західних політиків і зробити так, аби вони відмовилися від підтримки України, що б відкрило йому зелене світло для вторгнення.

Російський диктатор вже неодноразово давав зрозуміти, що незалежність України і її окреме існування від Росії для нього є особистою образою. Та що його намір знищити Українську державу і українську націю абсолютно законний, оскільки Москва просто хоче повернути назад свої «споконвічні землі».

Граючись у «наддержаву», Кремль вважає, що всі навколо не розуміють, що РФ вже давно перетворилася на державу третього світу, з дуже слабкою економікою і багатоетнічним населенням, більшість якого не бажає перебувати під контролем тих, хто засів в Москві, і стягує до столиці ресурси, викачані з російських регіонів.

Так, у Путіна є ядерна зброя, проте в реальності російська армія не може похвастатися своєю боєздатністю. Військовослужбовці переважно складаються з призваних до армії молодиків з бідних сімей з периферійних районів Росії. Російські солдати погано навчені і все ще, у багатьох випадках, покладаються на техніку радянських часів.

Москва своїм нахабним ультиматумом Заходу спровокувала ситуацію, коли на невмотивовані вимоги РФ Вашингтон і Брюссель просто змушені будуть реагувати більш різко.

Тепер вільний світ сам висуватиме вимоги Російській Федерації, серед основних яких буде припинення окупації територій України, Грузії і Молдови, перетворення Гельсінської заключної декларації на договір, який має позовну силу та підписання нового договору про звичайні збройні сили в Європі з перевірками, які обмежують розміри та масштаби дозволених військових скупчень на кордоні Європи та Росії.

Це надало Європі та Росії гарантії бажаної безпеки і підтримало б право мирних країн, яких свого часу силою загнали в СРСР, на незалежність і державний суверенітет. І також гарантувало, що російський імперіалізм та територіальне захоплення в Європі більш не повторяться.

Усе це мало б обговорюватися в контексті повернення Криму Україні, виведення російських військ з окупованої РФ частини Донбасу і відмови Москви від своїх мрій щодо проведення Ялтинської конференції-2, для поділу Європи і повернення Східної Європи під контроль Кремля.

Те, що в Кремлі намагаються видати за «довгу спільну історію з Росією», насправді є 337 роками підступної колонізації московцями українських земель.

Тому будь-які претензії Путіна на частину чи всю територію України не мають під собою жодних підстав. І нереально очікувати, що українці можуть погодитися на перетворення своєї держави на зону впливу Російської Федерації і входження України до складу Росії на правах федерального округу. Москва не має жодного права диктувати нам, що має думати і хотіти вільний народ України.

Досягнення компромісу з Росією можливе лише у тому випадку: коли вона виведе свої війська з окупованих частин України, Грузії і Молдови; не буде погрожувати всім своїм європейським сусідам і зазіхати на їхні території; перестане використовувати газ, як геополітичну зброю і важіль дестабілізації у Європі; припинить використовувати свої спецслужби для вбивства політичних опонентів в інших країнах; перестане поширювати дезінформацію; облишить підтримувати злочинність та ультраправі чи ультраліві угруповання в інших державах; не заважатиме іншим країнам переслідувати свої суверенні інтереси.

Одним з найбільших спонукальних мотивів Путіна, який підштовхує його до постійної агресії, стало те, що він вважає себе державним діячем рівним Сталіну, Вінстону Черчілю чи Шарлю де Голю. Йому потрібна велич і визнання його «законного місця» в історії. Зараз в Росії, на досягнення цієї примарної мети, працює вся державна машина і чисельний пропагандистський апарат. «Цар» боїться, що може не встигнути, бо хоче побачити результат ще за свого життя.

Велика небезпека в тому, з чим стикається не тільки Україна, а й увесь цивілізований світ, що путінська Росія сліпо вірить в свою пропаганду і часто рішення приймаються на основі висновків в передачах, котрі ведуть знакові телевізійні пропагандисти.

Тому Путіна неможливо утихомирити умовляннями, поступками або потураннями. Його потрібно поставити в жорсткі рамки міжнародних правил поведінки і законів. Оскільки він не лише не хоче їх визнавати, але й пробує вигадувати свої «правила», які для інших є абсолютно неприйнятними.

На жаль, російський деспот стає все більше божевільним, а це збільшує ризики того, що багатьом людям це принесе багато болю і страждань. Тому доводиться сподіватися, що Вашингтон і Брюссель здатні щось почерпнути з трагічних помилок Чемберлена.

Вимоги Москви встановити новий геополітичний порядок в Європі, оскільки, мовляв, існуючий надто прив’язаний до спадщини Холодної війни, ґрунтуються на тому, що в ЄС мають довгу історію недооцінювання загроз з боку Росії. А це часто закінчувалося трагічно.

«Логіка» безпідставних вимог Путіна здатна призвести до нової світової війни, адже державні кордони України чітко врегульовані міжнародним правом. І абсолютно суперечить здоровому глузду, коли раптом Російська Федерація починає заявляти, «це колись було моїм, і прийшов час забрати все це назад».

Найбільшою «лякалкою» для пересічних росіян сьогодні вибраний оборонний Північноатлантичний альянс. Але це не НАТО, вперше після закінчення Другої світової війни, окупувало український Крим, не війська НАТО вторглися на Донбас і привезли з собою пускову установку «Бук», і, тим більше, не НАТО збило малайзійський пасажирський літак.

Путін завжди чекає січня, найхолоднішого місяця в новому році, перш ніж створювати чергові газові проблеми для Європи. Європейці вже зараз мусять задуматися над тим, що необхідно відмовитися від російських енергоносіїв. Інакше вони постійно будуть безсилими відповісти на «вуглеводні пустощі» Кремля.

Розрахунки кремлівців щодо Євросоюзу досить прості. Якщо Росія вторгається в Україну, то США і ЄС вводять дуже жорсткі каральні санкції. Тоді, у відповідь, РФ відключає для європейців газ, розраховуючи на те, що це примусить Європейський союз відмовитися від цих санкцій.

Психологія Путіна є такою, що він завжди навмисно перекручує факти. Його заява з цього приводу може бути приблизно такою: «Подивіться, що ж ви зробили. Тепер у мене немає вибору. Це саме ви примусили мене це зробити».

Але диктатор вже розв’язав війну з Європою. В останні декілька років він постійно проводив там диверсійні, хакерські і пропагандистські атаки, щоб розхитати єдність країн ЄС і знищити демократію в державах НАТО. І на цьому він не зупиниться.

НАТО становить загрозу для кремлівських цілей і прагнень до реваншизму, завоювання територій, зміни європейського порядку безпеки та встановлення застарілої імперіалістичної «сфери впливу» на Східну Європу.

Одним із варіантів, в разі чергового нападу Росії на Україну, може стати те, що одночасно Москва наважиться вторгнутися в одну чи в декілька держав Балтії. Для Кремля нині дуже важливо протестувати, наскільки країни НАТО готові дотримуватися договору про колективну оборону.

Зараз для ЄС настав час бути готовими відбити загрозу основам європейської безпеки та згадати важкі уроки Мюнхена 1938 року.

Російська агресивна диктатура спрямовує свої зусилля на нові територіальні завоювання, що підриває фундамент того, чого добивалися і над чим працювали попередні покоління європейців. А це: мир в Європі, безпека і свобода.

Сила Росії не може зрівнятися з колективною силою та моральними висотами вільного світу. Але якщо поставити під загрозу незалежність та суверенітет націй, які будуть поглинені під час путінської кампанії з відновлення імперського СРСР, то це закінчиться й поразкою тих, хто намагатиметься стояти осторонь і не втручатися.

Зараз настав час згадати уроки історії та зупинити Росію, перш ніж все це закінчиться «Четвертим рейхом» або новою «Імперією зла» в Європі.