Сирійські жнива Путіна

Центральною частиною саміту в Гельсінкі між президентом США Дональдом Трампом і президентом Росії Владіміром Путіним буде майбутнє Сирії та пропозиція залучити Росію як партнера для витіснення Ірану з цього поля бою. 

Так заявив під час участі в програмі «Обличчям до нації» на телеканалі CBS News радник з питань національної безпеки посол Джон Болтон. Він наголосив, що зустріч 16 липня пройде тет-а-тет, а це дасть можливість детально обговорити ситуацію в Сирії поряд із низкою інших проблем.

«Я не думаю, що Асад — це стратегічне питання. Я думаю, що Іран стратегічне питання», — підкреслив Болтон. Два арабські дипломати і високопоставлений американський чиновник повідомили CBS News, що адміністрація визнала, що Асад у найближчому майбутньому залишиться при владі, і вирішила зосередитися на тому, щоб переконати Путіна розірвати відносини з Іраном, своїм партнером на полі бою.

Водночас за посередництва Йорданії відбувається поновлення переговорів між Росією і сирійською збройною опозицією щодо перемир'я на півдні Сирії та припинення боротьби з урядовими військами. Переговори перервалися після того, як представники опозиції з «Вільної сирійської армії» відхилили вимогу офіцерів російської армії здатися, вважаючи її образливою. 

Переговори ускладнюються, оскільки Росія наполягає на швидкій здачі, а повстанці прагнуть досягнути згоди в тому, щоб Іран був гарантом безпеки 
800 тисяч мирних жителів провінції Дераа. А тим часом ООН заявила, що щонайменше 160 тисяч сирійців, які проживали в цій провінції, вже втекли зі своїх будинків. 

Воєнна кампанія Башара Асада, що розпочалася минулого місяця, витіснила десятки тисяч сирійців до йорданського кордону і в бік сирійської частини Голанських висот. 

Наступ армії президента Асада на південному заході Сирії, у провінції Дераа, яка опинилася під контролем опозиційних сил іще 2011 року, означає, що в Кремлі дали зелене світло на цю операцію. Москва пішла на новий виток ескалації напередодні історичної зустрічі президента США Трампа з президентом Росії Путіним, на якій сирійське питання буде однією з головних тем обговорення. 

Сили Асада на цьому напрямку зосереджені на взятті під свій контроль однієї з двох, які ще є на сьогодні, повстанських фортець у Сирії. Друга — це Ідліб і прилеглі до нього райони на північному заході країни. У цьому контексті варто пригадати, що на початку 2018 року війська Асада вже захопили останні анклави спротиву поблизу Дамаска і Хомса. 

Тактика сирійської армії на південному фронті очевидна — створити буферні зони між регіонами. Розділивши й ослабивши опозиційні сили, щоб потім їх знищити. 

Можливо, що найголовнішою тут є роль Росії. Цілі Москви в південній Сирії далекі від бажання домовлятися з опозицією. А припинення вогню в цьому регіоні, погоджене Росією, США та Йорданією в липні 2017 року, було використане тільки для того, щоб дати можливість силам Асада діяти на інших напрямках, залишивши південь на потім. 

Таким чином, ідею укласти нову угоду з Росією намагаються реалізувати в той самий час, коли Путін порушив угоду 2017 року про те, щоб зупинити атаки всередині так званої зони деескалації на півдні Сирії.

Результатом російських нападів на зону, що спочатку слугувала як притулок для біженців і повстанців, яких раніше підтримували США, стало те, що в Йорданії вже проживає 1,3 мільйона сирійських біженців. 

Нова гра Росії в Сирії, що є наслідком намагання продемонструвати світу — вона знову вийшла на рівень, коли без її участі не вдасться врегулювати жоден серйозний міжнародний конфлікт, — стала можливою завдяки тому, що Кремль зміг виявити слабкі ланки в лавах сирійської опозиції. Її угруповання спершу погрузли в хаосі й поганій організації на місцях, а потім відсутність координації і спільних узгоджених дій стала причиною того, що Москві і Тегерану вдалося фрагментувати їхні сили й нейтралізувати колишні здобутки.

У результаті Росія значно посилила політичний і розширила територіальний контроль сирійського питання. А найголовніше, вдалося вживити у свідомість частини сирійської опозиції розуміння, що їхня боротьба марна, бо за такого розкладу сил вони не мають шансів на перемогу.

Крім того, на сирійському полі Кремль успішно відпрацьовує методи управління конфліктами. Перевіряючи старі і застосовуючи нові, які більше підходять для наступної фази утримання сирійської трагедії в перманентному стані. 

Сирійські опозиційні лідери вже починають відчувати розчарування, якщо угода в такому форматі справді буде підписана. На думку декого з них, подібні домовленості з Росією — це своєрідний інкубатор для майбутніх джихадистських рухів.

Сили Асада тепер контролюють близько половини території провінції Дараа. Це значне досягнення після того, як асадівці станом на 19 червня утримували лише 30 відсотків її площі. А після чергової спроби досягнути «примирення» режим Асада зайняв і взяв під свій контроль іще вісім міст. І поки тривають постійні намагання за посередництва росіян домовитися про «примирення» між повстанцями і режимом, опозиція втрачає свої позиції. 

Які висновки можна зробити з того, що відбувається, і яке значення мають ці урядові атаки? Стає дедалі очевиднішим, що доля повстанців у південно-західній Сирії — лише питання часу. Атаки режиму, які підкріплені повітряними ударами росіян, фокусуються на Дараа. 

І цілком можливо, що провінція Кунейтра в черзі зовсім поруч. Пропозиції, які висуваються, не дають опозиції великого вибору. Він варіюється в діапазоні від продовження нерівних кровопролитних боїв — до руйнування їхніх міст або капітуляції.

Але чи вказує ймовірна поразка повстанців у південно-західній частині Сирії на повне поглинання країни військами Асада? Не обов'язково. Бо цей регіон таки відрізняється від інших сирійських територій. 

Так, область на сході від річки Євфрат контролюється курдськими силами, які мають американську підтримку. Крім того, бунтівний анклав на північному заході Сирії, у провінції Ідліб, перебуває під егідою Туреччини. Тому повернення контролю силами режиму в цих областях залежить у першому випадку від згоди США, а в другому — від Туреччини. 

У зв'язку із цим очікування результатів від зустрічі на вищому рівні між Трампом і Путіним, а особливо домовленості щодо Сирії, видаються дещо завищеними. Особливо зважаючи на той факт, що, як вважає ізраїльська розвідка, «Хезболла» й іранські та шиїтські бойовики беруть участь у бойових діях в Дараа разом з урядовими силами. 

Тому залишається відкритим питання, як Росія зможе домовлятися з американцями про те, чого реалізувати повністю буде не здатна. Адже попри «заслугу» переважно Москви в тому, що Асаду вдалося впродовж семи років утримувати свою владу, не можна скидати з рахунку й проникнення в сирійську державу і суспільство впливів іранських спецслужб та їх тісне переплетення з сирійськими спецслужбами. Не кажучи вже про географічне розташування Ірану, яке дає йому фору перед Росією. 

Москві доведеться маневрувати між інтересами Америки й Ірану, намагаючись вибудовувати відносини таким чином, щоб кожному з них здавалося, що саме з ним у цьому випадку Росія грає чесно й відкрито. 

Як вважає Хізер Конлі, експертка з питань Росії з Вашингтонського аналітичного центру (CSIS), цей саміт означатиме «формальне завершення чотирирічної ізоляції Владіміра Путіна після незаконної анексії Росією Криму. Дуже важливо, щоб президент Трамп не розглядав цю зустріч просто як спробу «поспілкуватися», а натомість звернувся до побоювань США щодо Москви. Чи зможуть результати цієї та наступних зустрічей захистити інтереси національної безпеки США, які нині під загрозою з боку Росії? Чи президент Трамп погодиться зі світоглядом президента Путіна? Що мене найбільше лякає, то це те, що я не знаю відповіді на ці питання».