Судан силкується скинути тягар минулого

Після військового перевороту, який відбувся в Судані 11 квітня, ситуація в цій країні залишається напруженою. 

Спочатку міністр оборони Ахмед Авад ібн Ауф заявив: на три місяці впроваджується надзвичайний стан, колишній президент Судану Омар аль-Башир узятий під арешт, перехідна військова рада правитиме впродовж двох років.

Але вже 13 квітня, після того, як протестувальники відмовилися залишати вулиці, мотивуючи це тим, що лідер перевороту був занадто близьким до екс-президента, Ахмед Авад ібн Ауф подав у відставку. Про це він повідомив на державному телебаченні, назвавши своїм наступником генерал-лейтенанта Абделя Фаттаха Абдельрахмана Бурхана. 

Однак і після цього народні протести в Судані не вщухають. Представник протестувальників Мухаммед аль-Амін наголосив: «Ми розцінюємо військовий уряд як продовження режиму». Очевидно, що військові готові затягувати час свого правління. Хоча самі суданці думають інакше і не мають наміру чекати ще два роки перехідного періоду. 

Їхні вимоги чіткі: вони більше не визнають перехідну Військову раду Судану, вважають перехоплення влади військовими продовженням режиму і заявляють, що протести триватимуть доти, доки їхню вимогу передачі влади цивільному уряду не буде виконано. Можна сказати, що маніпуляції з передачею влади в Єгипті, внаслідок чого владу отримали військові на чолі з фельдмаршалом Абдель Фаттахом ас-Сісі, примушують суданців бути пильними. 

Але якщо військові впродовж 15 днів не передадуть владу цивільним, Судан втратить членство в Африканському союзі до відновлення там конституційного ладу. І, як зазначають в Африканському союзі, цивільний уряд, який має бути сформований, мусить рахуватися з усіма наявними партіями та прислухатися до волі суданського народу. Тому мета встановлення цивільного правління — проведення «якомога швидше вільних, чесних та прозорих виборів». 

Локомотивом протестного руху в Судані стали лікарі. Вони відіграли центральну роль, поряд з іншими професіоналами, в організації масових протестів, які недавно повалили режим багатолітнього диктатора Омара аль-Башира, та наростанні потужного продемократичного руху. 

Це була не збройна група й не давня опозиційна партія, що витіснила аль-Башира з влади. Це досягнення значною мірою належить напівтаємному союзові юристів, журналістів, лікарів, інженерів, учителів, економістів, менеджерів та власників малого бізнесу, і навіть державних службовців, які об'єдналися в «Суданській асоціації професіоналів». Коли президент закликав військових придушити протестний рух, вони діяли стримано. Що свідчило про підтримку протестувальників певною частиною представників збройних сил. 

Однак особливу роль у формуванні й нарощуванні протестного руху в Судані відіграли лікарі. Найвідомішим із них для багатьох суданців став лікар Аль-Асам, убитий під час спроби лікувати поранених протестувальників.

Лікарі негласно допомогли перетворити те, що починалося як протести незгоди з цінами на хліб, на послідовний рух, який задекларував повний спектр вимог до влади, дотримувався жорсткого графіку протестів, пережив місяці репресій. Його організованість пояснює той факт, що суданською революцією керував середній клас, який мешкав в околицях столиці. Оскільки в «підгодованому» Хартумі далеко не всі розуміли загальносуданські проблеми. 

«Суданська асоціація професіоналів» спромоглася об'єднати дуже неоднорідні сили, від лівих груп і релігійних партій до озброєних повстанців, навколо політичної програми, що закликає до цивільного правління, розширення прав і можливостей жінок та припинення громадянського протистояння. І, хоча протестувальники й усунули аль-Башира від влади, їм доведеться боротися з військовою хунтою, яка не має намірів швидко передавати владу до рук цивільних. 

«Арабська весна» прийшла в Судан, але люди, котрі перебували у в'язницях під час правління аль-Башира і приєдналися до повстанців, переконані, що наразі це лише черговий військовий переворот. Не ліквідувавши тоталітарну матрицю, неможливо знищити саму систему, яка набагато живучіша, ніж усунений від влади колишній диктатор. Та протестанти побоюються повторення репресій і ув'язнення, якщо Судан надовго залишиться під контролем нинішнього військового перехідного уряду. 

Аналізуючи політичний спадок колишнього президента Судану Омара аль-Башира, варто підкреслити, що він мав значну підтримку доти, доки ця багата на нафту країна не ввійшла у тривалу смугу серйозного економічного спаду. Він прийшов до влади у 1989 році, коли, будучи командиром парашутної бригади, очолив військову хунту, яка усунула прем'єр-міністра Садика аль-Махді під час безкровного перевороту. Це було четвертим втручанням військових із часу проголошення незалежності Судану в 1956 році.

Спочатку уряд аль-Башира фліртував із «політичним ісламом». Упродовж першого десятиліття свого правління він проявив себе як лідер, котрий, за підтримки Національного ісламського фронту і впливового ісламського мислителя й політичного діяча Хасана аль-Турабі, ввів закони шаріату в управління державою. І міжнародні терористи, в тому числі й лідер «Аль-Каїди» Усама бін Ладен, перебралися до Хартума, знайшовши собі прихисток на суданській території. 

У 1993 році Сполучені Штати відреагували на це потурання джихадистам та внесли Судан до чорного списку як міжнародного спонсора тероризму. Через шість років, у 1999-му, аль-Башир запроторив аль-Турабі до в'язниці і звернувся по підтримку до армії, щоб та допомогла йому керувати поділеною й важкою в управлінні країною. 

Аль-Башир, як павук у центрі своєї павутини, міг швидко відстежувати найменші порухи невдоволення, щоб потім, застосовуючи свої непересічні політичні навички, використовувати армію для підтримки свого режиму. 

У 1999 році в Судані знайшли великі поклади нафти, але вони розміщувалися переважно на півдні. Поступово почав підвищуватися рівень життя в цій одній із найбідніших країн африканського континенту. Було побудовано нові дороги, а віддалені села — забезпечено чистою питною водою й електроенергією. Але нафтовий бум тривав лише півтора десятка років.

Південь, а також регіон Дарфур на заході країни, повстали, і президент Омар аль-Башир, навіть із допомогою жорстокого використання сили, не зміг утримати ці регіони під контролем центрального уряду. У 2009 році Міжнародний кримінальний суд у Гаазі звинуватив його в геноциді власного народу. 

Під тиском міжнародної спільноти суданський тиран у 2011 році був змушений провести референдум для визначення волі народу. Жителі півдня проголосували за відокремлення і створили власну державу — Південний Судан. Три чверті запасів нафти, відтак, відійшли їй. 

За останній рік ситуація різко погіршилася, темпи інфляції в Судані зросли аж до 72%. Урбаністичний середній клас був розчарований, коли його життєвий рівень катастрофічно знизився. А вічно віддані військові відкликали свою підтримку режиму. Однак середній клас, навіть після усунення президента аль-Башара, вимагає більшого. 

Хоча військові запропонували опозиційним групам призначити новим прем'єр-міністром цивільного, проте в цій ситуації такий «ручний» прем'єр міг би бути нічим іншим як прикриттям дій військової хунти та «денщиком» у неї на побігеньках. 

Стан справ у Судані погіршують економічна криза, галопуюча інфляція, масове безробіття, неможливість чимось замінити нафтові доходи, втрачені після відокремлення Південного Судану, а також витрати на боротьбу з нескінченними повстаннями у провінціях.

І навряд чи суданський генштаб володіє якимись секретними економічними навичками, котрі б змогли одномоментно змінити обставини на краще. 

До того ж велика частина зусиль членів Військової ради йде на уважне стеження за своїми колегами і суперниками, щоб не пропустити ознак зустрічного перевороту. 

Крім того, генерали занепокоєні власним майбутнім. Для них дуже важливо, чи зможуть вони знайти собі місце в силових структурах майбутнього уряду і наскільки безпечним буде їхній перехід у новий політичний режим.