Венесуела: рятуючись від боліваріанського соціалізму

Хоч у Венесуелі немає війни, бездарне правління наступника Уго Чавеса — президента Ніколаса Мадуро — призвело до того, що криза венесуельських біженців набула загрозливих масштабів для її сусідів. 

Так, на сьогодні 3,4 млн (12%) населення Венесуели залишило батьківщину через брак продовольства і медикаментів, неможливість заробити собі та родині на прожиття, а також через насильство й переслідування інакодумців у цій південноамериканській країні. 

Нині Венесуела переживає найглибшу економічну кризу в своїй історії, що викликала високий рівень безробіття і нестачу основних послуг. Крім того, її просто затопила хвиля насильства і злочинності. Так, за даними InSight Crime — некомерційної журналістської і розслідувальної організації, котра спеціалізується на вивченні основних загроз безпеці для громадян та країн Латинської Америки й Карибського басейну, — рівень убивств у Венесуелі в 2017 р. становив 89 смертей на 100 тис. чоловік, що визначило її як найнебезпечнішу державу в світі. 

Найбільше венесуельських біженців знайшло притулок у Колумбії, Бразилії та Панамі, крім того, вони шукають для себе захисту в Еквадорі, Перу, Чилі, Аргентині, США, Мексиці й Коста-Ріці і навіть в Іспанії.

Щодня тисячі венесуельців перетинають кордони сусідніх країн у пошуку підтримки своїх гуманітарних потреб. Вони гостро потребують безпеки, їжі, захисту і послуг з охорони здоров'я. А зареєстрована кількість венесуельців, які шукають притулку по всьому світу, збільшилася з 27 тис. заявників у 2016 р. до понад 52 тис. у 2018 р. 

При цьому сусідня Колумбія зіштовхується з однією з найбільших міграційних криз у світі. З катастрофічним посиленням економічної депресії у Венесуелі щодня близько 35 тис. венесуельців перетинають кордон із Колумбією в гонитві за виживанням. 

Але в Колумбії багато венесуельців потрапляють у зони конфліктів і зіштовхуються з серйозними ризиками для безпеки, зокрема з примусовим вербуванням, сексуальною експлуатацією, жорстоким поводженням та загрозами викрадень і вбивств. 

Розуміючи, яка тяжка гуманітарна криза у Венесуелі, і пам'ятаючи, що свого часу венесуельці дозволяли масову міграцію колумбійців, президент Колумбії Хуан Мануель Сантос визнав, що колумбійці теж мають бути щедрими до венесуельців.

Колумбійський уряд надав 1,3 млн мігрантів з Венесуели спеціальну «картку мігранта», яка дозволяє переміщатися через кордон для купівлі предметів першої необхідності, таких як продукти харчування та медикаменти. Оскільки ж міграційна криза невпинно поглиблюється, колумбійський президент оголосив про міграційні обмеження та просить міжнародної допомоги. 

Адже через 15 місяців після підписання мирного договору, яким закінчилися 52 роки громадянської війни, Колумбія все ще залишається соціально й політично уразливою державою. А міграційна криза, спровокована біженцями з Венесуели, виявилася для Колумбії безпрецедентним викликом і ставить під питання крихкий мир у цій країні, загрожуючи перекреслити всі попередні зусилля кількох минулих десятиліть.

Ситуація ускладнюється тим, що злочинні організації, які діють на кордоні Венесуели з Колумбією, протяжність якого — понад 2 тис. км, виграють від масової міграції. Так, озброєному повстанському угрупованню Армії національного визволення Колумбії (ELN) вдалося залучити до своїх лав позбавлених можливості вижити вдома венесуельців, які мігрували на колумбійську територію. 

За словами міністра оборони Колумбії Луїса Карлоса Вільєгаса, «дедалі більше венесуельців приєднуються до марксистських партизанів і сприяють проведенню терактів у Колумбії». Вільєгас заявив: «Колумбійські і венесуельські члени незаконних збройних угруповань займаються як терористичною діяльністю, так і нападами на колумбійське населення, що викликає величезну тривогу». 

Зважаючи на всі ці виклики, президент Сантос підписав указ, який дозволяє Національній службі з запобігання ризикам стихійних лих республіки Колумбія (UNGRD) в наступні два місяці, починаючи з 6 квітня, розпочати підготовку і перепис венесуельських мігрантів у Колумбії. 

Інформація, що міститиметься в адміністративному реєстрі мігрантів, не може бути використана проти мігрантів для проведення каральних заходів до населення, яке прибуло з Венесуели, в тому числі штрафів, депортації чи висилки за межі колумбійської території.

Такий перепис розширить інформацію про міграцію венесуельців до Колумбії, що дозволить краще зрозуміти цю проблему і ляже в основу формування й розробки державної політики, аби гарантувати права людини мігрантам із Венесуели і надалі відкрити їм доступ до державних послуг. 

Лідер венесуельської опозиційної партії «Народна воля» Карлос Векчіо назвав масовий від'їзд громадян із країни найгіршою кризою біженців у Латинській Америці, а ситуацію — схожою своїми масштабами на сирійську, яка потребує втручання міжнародної спільноти. 

Карлос Векчіо вважає, що міжнародна спільнота повинна надавати фінансову допомогу країнам Латинської Америки, які прийняли найбільше іммігрантів із Венесуели, оскільки ситуація в регіоні нестійка. 

На його думку, слід також створити «систему квот» для розподілу венесуельських мігрантів по країнах, що зможе розрядити ситуацію в Колумбії, яка вже розмістила в себе понад 600 тис. венесуельців. Векчіо підкреслив: допомога Венесуелі має координуватися ООН спільно з Міжнародним комітетом Червоного Хреста. 

Можна сказати, що проблема венесуельської міграції вийшла далеко за межі континентальної. Обстановка у Венесуелі день у день стає все нестерпнішою, і хаос, що охопив цю країну, опускає її громадян дедалі нижче від соціального рівня мінімальної якості життя. 

І тут ідеться не тільки про виїзд із Венесуели представників середнього та вищого класів, котрі емігрували в пошуках кращого майбутнього, тим самим позбавивши країну життєво важливих для її розвитку еліт. 

Те, що почалося з міграцією фахівців, стає масовим явищем, яке охоплює всі соціальні сектори, і вакуум спеціалістів у різноманітних галузях перетворює Венесуелу на територіальне формування, котре не тільки погано керується, а й із часом взагалі не зможе функціонувати як державне утворення. 

За даними Національного обстеження умов життя населення Венесуели (ENCOVI) — проекту, заснованого в 2014 р. міждисциплінарною командою високого рівня з трьох найважливіших університетів країни — Університету Сімона Болівара (USB), Центрального університету Венесуели (UCV) та Католицького університету Андреса Бельо (UCAB), — майже 80% еміграції виникло в 2016 і 2017 рр. А це прямо свідчить, що найбільш активна, освічена і дієздатна частина венесуельського суспільства не бажає більше існувати в сюрреалістичних умовах, які створив їхньому народу режим Мадуро. 

За роки силового насаджування боліваріанського соціалізму Уго Чавесом і його вірним послідовником Мадуро, які діяли всупереч законам економіки, Венесуела перетворилася на катастрофічний продукт необмежених диктаторських експериментів. Тоталітарні еліти нав'язали венесуельському народу фанатичні стратегії, що повсякчас тільки погіршувало ситуацію. А їхнє невігластво в управлінні державою лише поглиблювало структурні проблеми венесуельської економіки. 

Ці «еліти» запровадили принципи доктринерського фанатизму в державному управлінні. Головними чинниками реалізації цього управління стала сепарація суспільства за ознаками демонстрування визнання своєї васальної залежності від чинної влади. 

Замінивши модернізацію держави тотальним соціальним контролем, який запустив руйнівні деградаційні процеси, Мадуро і його спільники розподіляють своїм прибічникам основні товари за регульованими цінами в обмін на повну політичну лояльність. Що ілюструє остаточне підпорядкування населення шляхом маніпулювання його найосновнішими потребами, до яких належать їжа, здоров'я та доходи.

Мадуро вдалося політично вижити, хоча більшість прогнозів не давали йому такого шансу. Цього виживання було досягнуто за рахунок знищення у Венесуелі демократичних інституцій та використання політичних механізмів, інститутів і правових інструментів для консолідації тих, хто підтримує владу. 

Венесуела — наочний приклад того, що може статися, коли уряд унеможливлює свободу слова, нехтує правами людини і можливістю вільного вибору, прикриваючись нібито волею виборців. 

Боліваріанський експеримент над колись дуже успішною країною виявився провальним. Націоналізація нафтового сектора та витіснення кваліфікованих робітників і менеджерів з енергетичної промисловості, а також створення умов, за яких фінансові інвестиції і капітальні вкладення неможливі, стали політично недалекоглядними і економічно провальними рішеннями. 

У Венесуелі було демонтовано демократичні структури, щоб коло наближених до президента і уряду осіб могло безкарно грабувати національне багатство. Корумповані політики зруйнували систему взаєморівноваг і взаємостримування гілок влади. А те, що відбулося в цій країні після приходу до влади Уго Чавеса, виявилося диктатурою, яка прикривалася риторикою соціальної справедливості.