Як далеко зайде зближення Ірану й Росії?

Підтвердженням цього минулого тижня став візит до Москви президента Ісламської Республіки Іран Хасана Роухані. Він очолив делегацію високопоставлених осіб, серед яких були міністр закордонних справ Мохаммад Джавад Заріф, міністр інформаційно-комунікаційних технологій, співголова міжурядової російсько-іранської комісії Махмуд Ваєзі, перший віце-президент Есхак Джахангірі, радник керівника Ірану аятоли Алі Хаменеї з міжнародних питань Алі Акбар Велаяті.

Напередодні візиту посол Ірану в Російській Федерації Мехді Санаї заявив агентству IRNA, що «рівень, якість і ефективність відносин Тегерана й Москви на даний момент вийшли далеко за межі двосторонніх і навіть регіональних, і їх можна вважати зразковими на міжнародній арені».

Під час зустрічі президентів у Кремлі підписано 16 документів про співробітництво в різних сферах: економічній, туристичній, комунікаційній, судово-правовій. Також було досягнуто домовленостей про безвізові поїдки для туристичних груп обох країн, обговорювалася перспектива створення зони вільної торгівлі між Іраном і Євразійським економічним союзом.

Цей візит показав, що Москва шукає зближення з Тегераном на новій платформі економічної співпраці та політичної доцільності. Йдеться про зближення в економічній, політичній, оборонній, атомній сферах і про спільні інтереси на Близькому Сході, в Центральній Азії та регіоні Каспійського моря.

Це не тільки «економічне перезавантаження»: Росії, яка намагається повернутися на Близький Схід після більше ніж 25-річної перерви, Іран потрібен як своєрідний важіль. Проте це зближення не позбавлене проблем. Іран, з якого ще не так давно було знято багаторічні санкції, дуже ризикує, по суті публічно виступаючи на боці Кремля.

Адже коли його було виведено зі списку «вісі зла», він не мав би зближуватися з країною, яка почала демонстративно грати на свої інтереси, ігноруючи усталені правила поведінки на міжнародній арені.

Крім того, цей політичний альянс, на тлі ускладнення відносин Тегерана зі Сполученими Штатами, цілком здатен спровокувати погіршення зв’язків Ірану з Заходом, зважаючи на той факт, що Російська Федерація перебуває під санкціями США і Європейського Союзу, але вперто не бажає «поступатися принципами» в питанні припинення окупації українських територій.

Зближення Ірану з Росією є своєрідною «геополітичною фрондою» Тегерана. З одного боку, там не бажають знову потрапити в ізоляцію і під чергові західні санкції, але з іншого — ніяк не хочуть відмовитися від демонстрації своєї «незалежної» політики, хоча чудово розуміють, що РФ це зовсім не той партнер, який може принести їм дивіденди на міжнародній арені.

І Тегерану доведеться вибирати: рух у напрямку подальшої інтеграції у світову економіку і продовження конструктивного діалогу з Заходом чи ризик стати стратегічним союзником Москви. Союзником саме тоді, коли Кремль пішов ва-банк і опинився за півкроку від другої холодної війни із західним світом.

Та крім того, що ці дві країни «дружать проти Заходу», їх поєднує ще й антиамериканізм. Вони є давніми партнерами в шантажуванні світової спільноти, і чітко вимальовується російсько-іранська «військова вісь», яка робить ефемерними надії на стабільність на Близькому Сході і зменшує можливості стримування глобальних амбіцій Росії в майбутньому.

Російсько-іранська військова співпраця розширилася ще в серпні 2016 року, коли Росія використала іранську авіабазу Хамадан для бомбардування цілей у Сирії. І хоча тоді це подавалося як суто вимушене тактичне рішення, а деякі іранські офіційні особи заявляли, що доступ Росії був одноразовим — тільки для «антитерористичної операції», можливість для повторення подібної акції залишалася.

Водночас не можна обійти увагою й те, що у відносинах Москви й Ірану не все так безхмарно. Попри те, що вони, як і раніше, виступають єдиним фронтом, як надійні союзники режиму Башара Асада, розгортання в Сирії російських військ створило певну напруженість між ними. У Тегерані незадоволені тим, що Кремль узурпував домінуючу роль у Дамаску, бо плекають надію відігравати й свою роль у переговорах із Заходом щодо мирного врегулювання.

Москва і Тегеран можуть скільки завгодно публічно тішитися з приводу зміцнення свого «стратегічного партнерства», але повернення Ірану можливості глобально торгувати енергоносіями загрожує інтересам Кремля.

Нарощення Іраном експорту нафти збільшить тиск на її ціну, що стане серйозним економічним викликом Москві. Не кажучи вже про величезні запаси природного газу в Ірані, які здатні поставити під загрозу довгострокове постачання Росією енергоносіїв на кілька ринків, де росіяни традиційно домінували.

Тобто на «енергетичному фронті» цілі Росії й Ірану розходяться. Мета РФ — не допустити витіснення її з європейського нафтового ринку, бо тоді російська економіка зазнає краху. Хоча те, що Москва поступово, але невпинно створює ситуацію, коли нагнітання нестабільності в європейських країнах веде Росію до ізоляції, зрештою, може призвести до того, що проти неї можуть запровадити також і нафтове обмеження.

А тим часом Тегеран сам тільки нещодавно позбувся ембарго. Тож тепер перед ним стоїть дуже непростий вибір: що йому дорожче — життя без санкцій чи Росія?

І це аж ніяк не риторичне запитання. Бо, знаючи, наскільки «надійним» союзником може бути Москва, можна припустити, що у прихованих планах Кремля — знову «підсунути» Тегерану ядерну програму. В надії на те, що у відповідь санкції проти Ірану поновлять, і ціна за барель нафти різко підскочить вгору.

Не кажучи вже про те, що «союзник» Тегерана Росія розширює зв’язки з низкою іранських суперників на Близькому Сході, особливо з Саудівською Аравією. А прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху взагалі досить частий гість Москви.

Крім того, раніше, коли Іран перебував під жорсткими санкціями через свою ядерну програму, Москва і Тегеран проявляли взаємну солідарність почасти тому, що на кількох аренах конкуренція між ними була «заморожена». Тепер ситуація інша: Іран має великі стимули розвивати нові можливості для економічного й політичного співробітництва з іншими партнерами.

Виникає запитання: що може змінитися в їхніх відносинах? А відповідь полягає в тому, що дії Ірану — це холодний політичний розрахунок: якщо Тегеран не може приборкати вплив Москви в Сирії, і якщо обидві країни бачать спільні інтереси у продовженні існування режиму Башара Асада, то потрібно об’єднувати свої зусилля з Росією, а не входити з нею у конфронтацію.

Таким чином, скидається на те, що, попри поліпшення відносин між двома державами, яке відображає їхні загальні інтереси (поставки зброї, ядерна енергетика й економіка), сформований ними альянс однаково буде ситуативним. Оскільки й надалі залишаються взаємні підозри, які виникають через відмінності в глобальних і регіональних підходах до світових процесів.

Водночас Росія готова надати Ірану високоякісну зброю і діяти спільно, щоб послабити американський вплив на Близькому Сході (посилюючи цим регіональну позицію Ірану), координувати з іранцями воєнні дії в Сирії, розробляти плани їх розширення.

Намагаючись виступати посередником у Близькосхідному регіоні, Росія хоче подати себе в ролі справедливого й ефективного арбітра, який (на відміну від Америки) зможе досягти зближення позицій та узгодження інтересів конфліктуючих сторін. РФ бачить себе глобальним гравцем, а Іран є важливим регіональним гравцем, інтереси якого Кремль змушений брати до уваги.

Важливою особливістю візиту іранського президента Хасана Роухані до Москви є й те, що він відбувався напередодні виборів в Ірані. Роухані намагається зміцнити свої позиції і довести, що так само, як він схильний вести переговори з Заходом і США, він готовий зміцнювати й відносини Ірану з Росією.

Проте іранські аналітики рекомендують утриматися від завищених очікувань від зближення Москви і Тегерана. Вони вважають, що ірансько-російським відносинам бракує системності й стабільності.

Підсумовуючи візит президента Ірану до Росії, зазначимо, що він став завершальною картою у близькосхідному пасьянсі Кремля, який намагається знайти спільні позиції з Іраном, Ізраїлем і Саудівською Аравією — трьома ключовими гравцями на Близькому Сході.

Проте попри демонстративну політичну ейфорію, навряд чи на цьому саміті вдалося подолати взаємну настороженість Москви і Тегерана. Це, швидше за все, тимчасове об’єднання, яке продиктоване тактичними інтересами у зближенні двох держав.

Наскільки далеко може зайти це політичне зближення, залежатиме від того, наскільки довго Росія й Іран будуть здатні знаходити взаємні компроміси, а їхні спільні інтереси не входитимуть у протиріччя.

Тому навряд чи це зближення може бути тривалим. Адже в Тегерані, маючи приклад інших російських партнерів, добре усвідомлюють, що Москва не може бути надійним союзником, бо Кремль у потрібний йому момент здатен легко відмовитися від досягнутих домовленостей, незважаючи на те, що свого часу підписували їх з таким пафосом і ентузіазмом.