Завершальна карта у близькосхідному пасьянсі Кремля

Росія, у якої залишилося небагато союзників на міжнародній арені, намагається створити «російсько-іранський тандем». Підтвердженням цьому є саміт на вищому рівні, яким став візит до Москви президента Ісламської республіки Іран Хасана Роухані, який очолює делегацію високопоставлених осіб, серед яких міністр закордонних справ Мохаммад Джавад Заріф, міністр інформаційно-комунікаційних технологій, співголова міжурядової російсько-іранської комісії Махмуд Ваєзі, перший віце-президент Есхак Джахангірі, радник керівника Ірану аятоли Алі Хаменеї з міжнародних питань Алі Акбар Велаяті.

Напередодні візиту посол Ірану в Російській Федерації Мехді Санаї заявив агентству IRNA, що «Рівень, якість і ефективність відносин Тегерана і Москви відрізняються не тільки в порівнянні з відносинами з іншими країнами, а й з міжнародними відносинами. На даний момент відносини Ірану і Росії вийшли далеко за межі двосторонніх і навіть регіональних, показником чого є їх антитерористичне співробітництво, особливо в Сирії, і їх може вважати зразковими на міжнародній арені».

Цей візит показав, що Москва шукає зближення з Тегераном на новій платформі економічної співпраці і політичної доцільності. Власне, йдеться про зближення в політичній, економічній, науковій, оборонній, атомній сфері та спільних інтересів на Близькому Сході, в Центральній Азії та регіоні Каспійського моря.

Втім, це не тільки «економічне перезавантаження». Росії, яка намагається повернутися на Близький Схід після більше, ніж 25-річної перерви, Іран потрібен в якості важеля для цього повернення. І Кремль готовий співпрацювати з Тегераном в широкому діапазоні регіональних та міжнародних питань.

Проте це зближення не звільнене від проблем. Іран, з якого ще не так давно було знято багаторічні санкції, дуже ризикує, коли по суті публічно виступає на боці Кремля.

Адже коли його було виведено з числа членів «вісі зла», він не мав би демонстративно зближуватись з країною-ізгоєм, якою добровільно стала Росія, коли почала грати на свої інтереси, попираючи та ігноруючи загальноприйняті правила поведінки на міжнародній арені.

Крім того цей політичний альянс на фоні ускладнення стосунків Тегерану зі Сполученими Штатами, цілком здатен спровокувати погіршення зв’язків із Заходом. Враховуючи той факт, що Російська Федерація перебуває під санкціями США і Європейського союзу, але вперто не бажає «поступатися принципами» в питанні припинення окупації українських територій.

Іранські аналітики рекомендують утриматися від завищених очікувань від зближення Москви і Тегерану. Вони вважають, що ірансько-російським відносинам бракує системності і стабільності. Хоча при цьому не викликає сумнівів взаємний настрій керівництва Росії і Ірану підняти відносини на більший рівень, перш за все, в їх економічному розрізі.

Зближення Ірану з Росією є своєрідною «геополітичною фрондою» Тегерану. З одного боку, там більше не бажають потрапити знову в ізоляцію і під чергові західні санкції, та з іншого ніяк не бажають відмовитися від демонстрації своєї «незалежної» політики, хоча чудово розуміють, що РФ це зовсім той партнер, який може принести їм міжнародні дивіденди.

І тут Тегерану явно доведеться вибирати між рухом в напрямку подальшої інтеграції у світову економіку, а також продовження конструктивного діалогом із Заходом, чи ризиком стати стратегічним союзником Москви. Саме тоді, коли Кремль пішов ва-банк і опинився за півкроку від нового витку Холодної війни із західним світом.

Та чи означатиме створення Зони вільної торгівлі між Росією і Іраном та демонстративне акцентування уваги візиту на економічні питання, що це є лише димовою завісою зближення Росії і Ірану на інших важливих стратегічних напрямках?

Адже крім того, що ці дві країни «дружать проти Заходу», їх поєднує антиамериканізм, і вони є давніми партнерами по шантажу світової спільноти, чітко вимальовується російсько-іранська «військова вісь», яка робить ефемерними надії на стабільність на Близькому Сході і зменшує можливості стримування глобальних амбіцій Росії в майбутньому.

Ступінь російсько-іранської військової співпраці підвищився ще в серпні 2016 року, коли Росія використовувала іранську авіабазу для того, щоб бомбити цілі в Сирії. І хоча тоді це подавалося, як суто вимушене тактичне рішення, а деякі іранські офіційні особи заявляли, що доступ Росії був одноразовим для «антитерористичної операції», але при цьому залишалася можливість для повторення подібної акції.

Оскільки російсько-іранське військове співробітництво засноване на зустрічних інтересах росіян, що конкурують із Заходом за стратегічний вплив всьому Близькому Сході, а також бажаннях іранських яструбів, які прагнуть домінувати в регіональній політиці.

Варто звернути увагу на те, що за Хасана Роухані Іран став сильнішим, ніж у часи колишнього президента Махмуда Ахмадінежада. Докладаючи силу і вплив на більшу частину Близького Сходу, він одночасно є вільним від більшості міжнародних санкцій, які раніше «тягнули» вниз його економіку і пригнічували геополітичні амбіції Тегерану.

У той же час, американські альянси на Близькому Сході стали слабкішими, ніж вони були раніше. Почасти через політичні потрясіння в регіоні, а частково і тому, що Америка проявляла за Барака Обами стратегічне відчуження від регіональних партнерів. Прикладом чого є не тільки Ізраїль, чи Єгипет.

Візит президента Роухані відбувся на тлі того, що Тегеран отримав свій шанс на покращення відносин з Заходом. Тоді, коли ядерна угода з P5 + 1 закінчила політичну ізоляцію Ірану, відкривши можливості для Тегерану дипломатично і економічно співпрацювати з Європою і, певною мірою, Сполученими Штатами, політичний союз Росії з Тегераном може дуже негативно вплинути на подальшу перспективу цього процесу.

Водночас не можна обійти увагою того, що у стосунках Москви та Ірану не все так безхмарно. І хоча вони, як і раніше, виступають єдиним фронтом, як надійні союзники режиму Башара Асада, розгортання у Сирії російських військ створило певну напруженість у їхніх стосунках. У Тегерані незадоволені тим, що Кремль узурпував свою домінуючу роль у Дамаску і потенційно прагнули б також відігравати свою роль у переговорах із Заходом з мирного врегулювання.

Тому Москва і Тегеран можуть скільки завгодно публічно тішитися з приводу свого наростаючого «стратегічного партнерства», але повернення Ірану можливості глобальної торгівлі енергоносіями загрожує інтересам Кремля.

Нарощення Іраном експорту нафти збільшить знижувальний тиск на її ціну, додавши серйозний економічний виклик Москві. Не говорячи вже про величезні запаси в Ірані природного газу, котрі здатні поставити під загрозу довгострокове постачання на декілька ринків енергоносіїв, де росіяни традиційно домінували.

Таким чином на «нафтовому фронті» в Росії і Ірану цілі розходяться. Ціль Російської Федерації – не допустити викидання з нафтового ринку, бо інакше російській економіці прийде кінець. Хоча те, що Москва поступово, але невпинно створює для себе умови, коли нагнітаючи нестабільність в європейських країнах вона впевнено йде до ізоляції, в кінці кінців може призвести її до нафтового ембарго.

Але Тегеран нещодавно сам тільки позбувся ембарго. То ж тепер перед ним стоїть дуже непростий вибір, що йому дорожче – життя без санкцій, чи Росія? І це зовсім не риторичне запитання. Оскільки знаючи наскільки може бути «надійним» союзником Москва, можна припустити, що прихованим планом Москви є знову «підсунути» Тегерану ядерну програму. Сподіваючись на те, що у відповідь будуть відновлені санкції проти Ірану, і ціна за барель нафти різко підскочить вгору.

І це ще не говорячи про те, що союзник Тегерану Росія розширює зв’язки з рядом іранських суперників на Близькому Сході, особливо з Саудівською Аравією. А прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху взагалі є досить частим гостем Москви.

Та якщо раніше, коли Іран знаходився під важкими санкціями через свою ядерну програму, Москва і Тегеран проявляли солідарність між собою почасти тому, що на кількох аренах була «заморожена» конкуренція між ними. То тепер Іран має великі стимули розвивати нові можливості для економічного та політичного співробітництва з іншими партнерами.

Виникає питання, що тепер зміниться у їх відносинах? Відповідь полягає у тому, що дії Ірану – це холодний політичний розрахунок, відповідно до якого, якщо він не може приборкати вплив Москви в Сирії, і якщо обидві країни бачать спільні інтереси в продовженні режиму Башара Асада, то потрібно об’єднувати свої зусилля з Росією, а не входити з нею у конфронтацію.

Таким чином, якщо поліпшення взаємин цих двох держав відображає загальні інтерес (поставка зброї, ядерна енергетика і економіка), то все рівно сформований альянс буде більш ситуаційним. Оскільки й надалі залишаються взаємні підозри і суперечки, котрі виникають через відмінності в глобальних і регіональних підходах до світових процесів.

Водночас, Росія готова надати високоякісну зброю Ірану, працювати разом з Тегераном, щоб послабити американський вплив на Близькому Сході (посилюючи цим регіональну позицію Ірану), координувати з іранцями військові дії в Сирії та розробляти плани їх розширення.

Відносини Москви і Тегерану характеризують чимало злетів і падінь. Істотні зміни у відносинах з Росією відбулися з 1989 року, коли він вона стала провідним постачальником зброї до Ірану, а з 1995 року вона є головним фактором у створенні іранської ядерної інфраструктури.

Взаємини між Росією і Іраном пов’язані взаємними інтересами: Росія боїться сунітського тероризму та чеченського повстання, і тут шиїтський Тегеран здатен виступити, як стабілізуючий фактор. У свою чергу Іран, може допомогти Москві укріпити свої позиції на Близькому Сході і частково нівелювати ризики, котрі виникатимуть в процесі цього «повернення» та стати противагою сунітському радикалізму.

Намагаючись виступати посередником в близькосхідному регіоні, Росія позиціонує себе в ролі справедливого і ефективного арбітра, який (на відміну від Америки) зможе досягти зближення позицій та узгодження інтересів конфліктуючих сторін. РФ бачить себе в якості глобального гравця, а Іран є важливим регіональним гравцем, інтереси якого Кремль мусить брати до уваги.

Ще одним важливим чинником візиту іранського президента Хасана Роухані до Москви є те, що він відбувається напередодні виборів в Ірані. Роухані намагається зміцнити свою позицію і довести, що в той час, як він був схильний вести переговори з Заходом і США, він однаково готовий зміцнювати відносини Ірану з Росією.

Підсумовуючи візит президента Ірану до Росії необхідно відмітити, що їх об’єднує те, що ідеологія і мораль обох країн спрямована на повернення в минуле. Обидві виступають проти глобалізації і стирання бар'єрів між державами, релігіями, людьми. Обидві хочуть повністю контролювати своє населення.

Хоча російська політика крутиться між сімома стільцями – США, Євросоюз, Ізраїль, Іран, Сирія, Індія і Китай – і ніяк не знайде собі місце, візит Хасана Роухані стає завершальною картою у близькосхідному пасьянсі Кремля. Який полягає в спробах знайти спільні позиції з Іраном, Ізраїлем і Саудівською Аравією, - трьома ключовими гравцями на Близькому Сході.

Прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху був в Москві на початку цього місяця, раніше росіянам вдалося покращити двосторонні зв’язки з Ер-Ріядом (це дало можливість враховувати нафтові інтереси Росії, яка не входить до картелю ОПЕК), тому Іран нині знаходиться в більш слабкій позиції, ніж інші лідери регіону. Чим Путін спробує скористатися.

І Тегерану доведеться ще наполегливо попрацювати, щоб переконати Москву не допомагати Ізраїлю у протистоянні з Іраном, або обмінюватися конфіденційною інформацією розвідки, яка могли б зашкодити іранській позиції в Сирії. У Путіна є важелі тиску на Іран, тому що у нього хороші відносини з Нетаньяху, до думки якого прислухається американський президент Дональд Трамп.

Можна сказати, що попри всю демонстрацію спільних позицій, на цьому саміті не вдалося подолати настороженість Москви і Тегерану один до одного. Це скоріше за все тимчасове об’єднання, котре відбиває тактичні інтереси в зближенні двох держав.

Наскільки далеко може зайти подібне політичне зближення залежатиме від того, як довго Росія і Іран будуть здатні знаходити компроміси між собою, а їхні спільні інтереси не входитимуть у протиріччя.

Тому навряд чи це зближення може бути довготривалим. Адже у Тегерані добре розуміють, що Москва не може бути надійним союзником і Кремль, в потрібний йому момент, здатен легко відмовитися від досягнутих домовленостей, не дивлячись на те, що вони свого часу приймалися з таким пафосом і ентузіазмом.

І наскільки далеко може зайти геополітичне зближення Ірану з Росією?