Як Європа відкриває очі українським жінкам

Довго думала, чи писати про це, але зрозуміла, що це буде співзвучно до думок багатьох українськх жінок, особливо зараз, і тому пишу.

В Україні в мене не було проблем з тим, що я самостійна мама. В мене було організоване життя, багато вільного часу, час на себе, на роботу, на реалізацію, і багато якісного часу з улюбленою, бажаною і планованою дитиною, який я проводила в ресурсі і в задоволення – я думала, я не потерпала саме через це.

Але насправді я не потерпала тому, що від народження і впродовж всього свого життя я бачила мам з дітьми, мам з дітьми, мам з дітьми. Мовчу про кількість неповних сімей (я не знаю статистики, може в Британії їх навіть більше, і люди опікуються дітьми окремо – але удвох), але здебільшого навіть якщо в сім'ї був тато, він був якось... попри дітей. Це фонова ситуація, до якої я так звикла, що сприймала її нормою. Я одна з дитиною? Ну, ок.

Але в Лондоні я бачу настільки багато чоловіків з дітьми, або пар, які проводять з дитиною час чи займаються з дитиною якимись справами удвох, що те, що я весь час з Мішею і це весь час лише я, я нарешті дозволила собі назвати катастрофою.

Реально виглядає, ніби я ОДНА ТАКА. А всі інші удвох, або взагалі з дитиною лише тато. Розумом я розумію, що це когнітивне викривлення, але емоційна відповідь є все одно, і вона важка.

Я з дитиною на майданчику, в магазині, в автобусі, в кафе, всюди, всюди і завжди з дитиною я. Я також організовую її життя, оплачую її рахунки, опікуюся її документами, здоров'ям, емоційним станом, розвитком і навчанням, плаванням, одягом, радостями, печалями, розбитими колінками і непідстриженими нігтями. Десь фоном за цим вміщається невеличке моє життя – в 98% це робота.

Я нарешті дозволила собі відчути, яка це біда і як це боляче і гірко, як страшно, що якась людина, яка спланувала зі мною народити дитину і взяла на себе якісь зобов'язання з цього приводу, просто взяла і відмовилася від цих зобов'язань. Що це сталося саме зі мною, і що це назавжди, і це жахливо.

Раніше емоції, які це викликає – розпач, страх, біль, злість, гнів, – були ніби заблоковані, їх не було. В мене було все окей. Але в Лондоні, де я зазвичай мало не єдина мама на дитячому майданчику, я дістала валідацію цього всього.

Моє життя дійсно рівно вдвічі складніше, виснажливіше і менш якісне, ніж якби дитиною опікувалися чотири руки і два серця, і заробітки на життя теж множилися би на два.

Це все дійсно сталося зі мною, і це жахливо.

Ні, це не значить, що я не можу тепер мати щасливе гарне життя. Звісно зможу, і його точно матиме моя донька. Просто воно мені дасться вдвічі складніше.

І для того, щоби почати туди рухатися, мені спершу треба прожити біль і розпач, викликані цим розумінням.

От якось так.