Польща вимагає пам'яті, але чи готова до власної правди?

Я дивлюсь на всю цю вакханалію з Польщею, і розумію, що кінця (як і дна), немає. Щоб ми зараз не робили, їм все одно буде мало. Навіть якщо ми всі просто вмремо, їм теж буде мало.

Мені страшенно жаль моїх друзів-поляків, яким ще гірше, аніж нам, бо вони з цим маразмом вимушені жити. Приблизно такі відчуття, якби мене зараз переселили в Донецьк.

За даними Головної комендатури поліції Польщі, кількість злочинів, скоєних проти українців з ксенофобських мотивів, зростає третій рік поспіль. Я не хочу тут спамити статистикою – вона доступна і невтішна. І це мова лише про зареєстровані злочини, які вже фіксуються сотнями.

Тому я дуже песимістична щодо поліпшення ситуації. Маховик запущено. Російські спецслужби цим вміють користуватися і не пропустять нагоди. Про це відкрито каже міністр, відповідальний за спецслужби Польщі, Томаш Семоняк. А російським покидькам є куди той хмиз кидати, щоб палало.

11 липня Польща готується вшановувати жертв Волинської трагедії. А от про 4 липня Польща забуває. Тому нагадаю.

Вранці, 4 липня, 80 років тому, стався найтрагічніший і найболючіший епізод повоєнної європейської історії – погром у Кельцях.

Приводом для нього стало зникнення 1 липня восьмирічного хлопчика Генрика Блащика. Він повернувся через два дні, розповівши, що його викрали євреї і, заховавши, мали намір убити.

Пізніше, в ході розслідування, зʼясувалося, що хлопчик був відісланий батьком в село, де його навчили, що він повинен розповідати. Але містом активно поширювалися чутки, що зниклий польський хлопчик став жертвою ритуального вбивства, скоєного євреями з будинку на вулиці Планти.

4 липня перед цим будинком зібрався натовп мешканців Кельців. А далі, святі та божі поляки, разом з військовими та міліцією, почали свою чорну справу.

Євреї оборонялись. Опівдні в будівлю прибула група на чолі з сержантом міліції Владиславом Блахутом, яка роззброїла присутніх євреїв, щоб не чинили опір.

Коли євреї відмовилися вийти на вулицю, Блахут став бити їх рукояткою револьвера по головах та кричав: «Німці не встигли знищити вас, але ми закінчимо їх роботу».

І натовп, що жадав помсти, увірвався в будинок. Чоловіків і жінок, старих і дітей, викидали з вікон і на вулиці били залізними прутами, дрючками, молотками. До кінця дня було вбито 42 людини, а також понад 50 чоловік поранено.

Через рік після перемоги над нацизмом, у самому центрі Європи, євреїв знову вбивали лише за те, що вони були євреями. Але ж про Кельце незручно згадувати, правда? Як і про Віслу та про інші злочини, де поляки повстають у невтішному світлі. Бо такі трагедії руйнують всю картину світу польського авторства, де є лише народи-жертви і народи-кати.

Все значно складніша. Кожен народ має свої сторінки, за які боляче і соромно. Але не можна змушувати поважати свій біль, якщо не поважаєш чужий.

Україна визнає масові злочини та необхідність їх дослідження й ушанування всіх жертв, але не погоджується з одностороннім визначенням цих подій як «геноциду, вчиненого українськими націоналістами».

Пробачаємо і просимо пробачення – це єдина формула виходу із страшного конфлікту. Але, схоже, вона більше не працює. Бо відповідальність перед історією полягає не у вічному покаянні, а у здатності визнати злочини і помилки, і вийти із ситуації ненависті і помсти.

Чесна пам’ять – вона саме про це.