Тест на адекватність, або Чому Україні потрібні «мирні плани»

Думаю, це цілком природньо. За межами соціальних мереж українці хочуть миру. Українське суспільство вимагає якнайшвидшого припинення війни. Соціологи стверджують: 2/3 респондентів не підтримують війну на Сході. Фактично у нас утворилося декілька гетто – ізольованих між собою середовищ. Середовище владних партій та провладних експертів та журналістів, для яких війна у дикому поєднанні з євроінтеграцією, створили гетто, де усі абсолютно переконані у необхідності війни. Війна для них перетворилася на Абсолют і Мету, на modus vivendi.

Інше гетто – великий бізнес, ті, хто за три роки втратили більшість, а дехто – і весь свій бізнес. Великий бізнес і патріотичний, і антиросійський, і космополітичний водночас. Вони не хочуть лягти під Росію, але готові робити гроші на Росії. Вони розуміють краще інших безглуздість цієї війни, її безперспективність для країни. Серед них необхідність компромісу і домовленості з РФ є таким самим само собою зрозумілим рішенням, як для попереднього гетто – необхідність війни до життя останнього українського солдата.

Третє гетто – найбільше: значна частина суспільства, яка бореться за виживання, яка не бере участі у елітних іграх і не розуміє, кому і для чого потрібна ця війна і чому не можна все-таки знайти компроміс і вийти з цього конфлікту – чужого і не потрібного для них. При цьому цікаве спостереження: навіть у найбільш націоналістичних частинах Західної України так само ненавидять цю війну, як у Харкові чи Дніпропетровську. Але політиків, які би відображали позицію цієї частини суспільства, фактично немає. У Сходу України, який здебільшого опозиційно налаштований щодо влади, є свої виразники інтересів і лідери. Фокус-групові дослідження дають просто вражаючі результати щодо того, як населення Сходу ставиться до влади і до окремих постатей, щодо яких влада веде кампанію шельмування і очорнення.

Натомість поступово з’являється велике електоральне поле на Заході і в Центрі України – людей, що починають критично усвідомлювати дійсність і перестають вірити зомбуванню телевізійників та інших пропагандистів. У цієї частини сьогодні ще немає лідера. Але вакуум не може тривати довго. Святе місце порожнім не буває. Тому усі ці дослідження, коментарі типу «откуда мол и что это за???», коли мова заходить про Артеменка чи інших подібних політиків – або безглузді, або непрофесійні, або провокативні. Кожен політик з’являвся рано чи пізно «нізвідки», вхопивши правильну хвилю.

Заклики боротися із інакодумцями шляхом порушення кримінальних справ чи арештів, як пропонує дехто – це шлях в нікуди. Позбавити депутатської недоторканності Новінського, влаштувати обструкцію і закликати до запроторення в тюрму колишніх адептів Майдану (за те, що вони, мовляв, «зрадили») – це ж так по-демократичному! Хоча таким чином тим, на кого чиниться тиск і гоніння, створюється додатковий імідж і піднімаються їх рейтинги. Серед кого будуть шукати авторитетів та на кого будуть робити ставки у майбутньому ті 90%, які сьогодні заявляють про повне розчарування в нинішній владі (читай – у Партії війни)? Явно на тих, хто йде врозріз із курсом на війну.

В українському суспільстві змінюється порядок денний. Повільно, але змінюється. Епоха турчинових відходить у минуле – разом з усіма їх епігонами та посіпаками. І чим більше політиків зараз висуватимуть свої власні плани пошуку миру – навіть найнаївніші, навіть – на перший погляд – найприйнятніші, у результаті виграє Україна.

...Зрештою, з усіх світових політиків мені завжди найбільше імпонував Жан Жорес.