Про священиків чоловіків і альфонсів
Нещодавно в інтернеті виринуло кілька цікавих роздумів про священиків та мирян. Цікава дискусія, пов’язана із курсом на оживлення парафії, який взяла УГКЦ.
Нещодавно в інтернеті виринуло кілька цікавих роздумів про священиків та мирян. Цікава дискусія, пов’язана із курсом на оживлення парафії, який взяла УГКЦ. Мої спогади і, пов’язані з цим роздуми, стосуються перш за все священиків. Нелегко є писати про тих, з ким ти разом стоїш за престолом, займаєшся спортом, відпочиваєш, у кого сповідаєшся. Я зовсім не претендую на те, щоб написати щось, про що ніхто не знає. І тим більше не вважаю підняті проблеми якимось «табу». Я б хотів, так би мовити, показати «темний бік місяця», те, що мені ніколи не подобалося і за що мені часто буває соромно. Не один раз на сповіді чи на форумі просив вибачення за свого спів-брата священика. Я про це ніколи не писав і майже ніколи не згадував вголос, але настав час згадати деякі моменти, які відштовхують від нас наших мирян.
Спілкуючись по багатьох форумах, сповідаючи людей, у звичайних розмовах із мирянами, я бачу великі сподівання на священиків. На прикладі одного випадку, я хочу показати, як ми священики можемо ці сподівання реально втілювати в життя. У нашій єпархії 7 років тому відбувався Собор в Уневі, присвячений розвитку молодіжного апостоляту. Звичайно, що серед запрошених було чимало священиків та молоді. Я дуже хотів, щоб між отцями та молоддю запанували приязні стосунки. Це подолало б різні упередження одних до інших. Тому і запропонував, щоб під час обіду молодь сіла поміж священиків, щоб з ними неформально поспілкуватися. Те що тоді відбулося, я ніколи не забуду. Деякі священики в ультимативній формі вказали молоді, що їх місця за іншим столом. Молоді люди, які навіть особисто знали цих священиків, подумали, що це якийсь жарт. Але серйозні та обурені обличчя духовних отців швидко зігнали усмішки із хлопців та дівчат. Я намагався всю ситуацію розбавити жартами, але всередині ледь стримував сльози. Ми з молоддю разом сіли за інший стіл і той час, що залишився на Соборі, став для мене нестерпним. Після обіду всі делегати собору пішли до храму на молитву Часу. Я не пригадую молитви, зате пригадую сльози на очах дорогих мені людей, з ким ми разом працювали на таборах, співали, танцювали, вибудовували грандіозні плани оживлення молодіжного середовища. Плодами того Собору були якісь рішення, про які давно ніхто не пам’ятає. Плодами це назвати важко, радше відмовками Але я запам'ятав лише ці сльози. Наскільки я міг, пізніше старався закликати молодь не опускати руки і залишатися собою. Сьогодні ці молоді люди помітно подорослішали. Чимало з них сьогодні є активними мирянами в нашій Церкві. Я радий, що подібні ситуації загартовували, а не ламали їх. І як не дивно, від них я черпаю натхнення до праці, а не священиків, які постійно є делегатами єпархіальних Соборів. Я вже не згадуватиму про те, як не один раз червонів від сорому на єпархіальних священичих курсах, коли миряни викладачі вислуховували «перли» у вигляді запитань чи жартів на свою адресу. Пізніше я, як старший на курсах, особисто підходив та перепорошував за наших отців, розуміючи, наскільки той викладач перевершує нашого брата не лише інтелектуально, але і духовно.
Нещодавно на наших священичих реколекціях, а потім і за столом одного із храмових празників, виникла дискусія щодо участі мирян у Церкві. Майже всі священики висловилися в той спосіб, що сьогодні ми, як Церква надто багато приділяємо уваги мирянам. Круглі столи, конференції, Собори, а тепер ще і мова про живу парафію, більшістю з отців сприймається як загроза їхнього матеріального добробуту та духовної влади. Але на перше місце ставляться матеріальні страхи. Священики звикли жити у своєму світі, говорити своєю мовою, мати свої інтереси. Інтереси мирян їх цікавлять набагато менше. Мені не приносить задоволення про це говорити, але чимало моїх спів-братів бачать інші парафії не як поле для сіяння, а як на поле для збирання. Парафії сприймаються у категоріях «скільки там номéрів», «яка там зарплата» «скільки кілометрів до міста» «Чи дають сумку?», «Чи багато похоронів і хрестин»і т.п. Майже нікому не цікаво, скільки в школі навчається учнів, які є братства чи сестрицтва, скільки в селі мешкає сектантів, скільки вірних щомісяця сповідається чи причащається. Нещодавно прочитав вислів одного австрійського філософа Отто Вейнінгера у праці «Стать і характер», який ділив всіх жінок на 2 типи: матерів і повій. Це визначається через їх спосіб думання, висловлювання та вчинки. Для мене священики також поділяються на 2 види: чоловіків та альфонсів (не плутати із Альфонсом Лігуорі, його ім’я починається з великої букви). Ті, що є «чоловіками», сприймають парафію дуже відмінно від того, як на неї дивляться священики-альфонси. Священики-чоловіки люблять, дбають і не зраджують свою парафію. У своїх парафіянах вони бачуть дітей, які бувають пустотливими, можуть помилятися, потребують уваги, а можуть навіть перерости своїх батьків у рості, знанні, та мати свій власний досвід. Тато, який любить свою дитину, радіє з її успіхів, проводить з нею свій вільний час, молиться за неї. Теж саме і з священиком, він має жити і керуватися інтересами своїх вірних, щоправда і священича сім’я від цього не повинна чутися обділеною увагою. Зберегти цей паритет є чи не найскладнішим завданням одруженого священика. Хтось скаже це неможливо, але маємо як взірець о. Омеляна Ковча.
Священик-альфонс, шукає ту парафію, яка може найкраще забезпечити його матеріально. Якщо є можливість її покинути і пристати до іншої, більш забезпеченої матеріально (найчастіше це вимірюється категоріями номерів), він не роздумуватимуючи це зробить. Він вбачає у мирянах, як у дітях жінки альфонс, перешкоду для досягнення власних, особистих цілей. Він не буде дбати за дітей, а якщо і буде це робити, то знову ж таки, щоб мати з цього власний зиск. А з цього напрошується невтішний висновок: багатьом з нас, священиків, активність мирян є невигідною економічно. Якщо в родині дбають про розвиток дитини, тоді повинні вкладати гроші у різносторонній її розвиток: заняття музикою, спортивні секції, поїздки, тощо. Подібно є і з парафіяльною активністю. Вона неодмінно потягне за собою матеріальні витрати. І чомусь, багатьом священикам це виглядає як засіхання на їх власний матеріальний достаток. На мою думку, це є коренем проблеми. Духівники у семінаріях повинні навчитися визначати чоловіків та альфонсів ще тоді, коли вони навчаються у семінарії. Якщо семінарист шукає собі легкого життя, не бере жодної участі у семінарійному житті, не має іскри до безкорисливого служіння, міняє семінарії чи поступає туди, де простіше поступити, з нього виросте священик-альфонс. Не хотілося б, щоб із таких священиків пізніше у нас з’явилися єпископи-альфонси. У монастирях також чимало монахів-альфонсів, хоча, згідний, читати про це трохи на грані каламбуру.
Якщо говорити спрощено, наші священики дивляться на активних мирян, як на людей, що крадуть «їхній» час і «їхні» гроші. Я знаю парафії, де священики тримають своїх вірних у страху. Цей страх навіюється із проповідальниці. Полягає він у тому, що будь-яка критика дій священика, запитання до нього, пропонування якихось нових ідей, вважається виступом проти самого Бога, що неодмінно буде каратися до того і того покоління. Як ідеал, наводиться приклад православних вірних по селах у Центральній та Східній Україні, де вірні мають сліпий послух своїм пастирям. Дослівно воно звучить майже так: «Там парафіяни можуть простити священику все, тобто сімейну зраду, пияцтво, грошолюбство, бо це зветься в народі «біс попутав». Не сприймають хіба куріння». Для багатьох моїх знайомих отців, це майже ідеальний образ мирянина. Для того, щоб мирянин був ідеальним, він мав би характеризуватися такими якостями: ходити до Церкви, давати десятину, сповідатися 1 раз в рік і по можливості, займати якусь посаду, задавати якнайменше питань. Якщо ми не піднімемо планку до себе самих і наших мирян, «стратегія 2020» залишиться на папері. Якщо зуміємо щось зробити для того, щоб підняти моральний та освітній рівень наших священиків, тоді миряни матимуть належну повагу та реалізовуватимуть своє покликання належним чином.
Дякую тим мирянам, які незважаючи на згіршення, нерозуміння, залякування, залишаються глибоко віруючими людьми. Знаю, що ці мої думки читатимуть люди, з якими я неодноразово «схрещував шпаги», заступаючись за добре ім’я того чи іншого священика. Першою думкою в них буде щось, на зразок цього «Ага, ми казали!» Але я залишаюся при своїй думці. Незважаючи на альфонсів, маємо і чимало чоловіків. Дуже хочу, щоб мої думки уможливили, здавалося б, нездійснене: переміна якогось альфонса на чоловіка.