Чи можна порівнювати нашу війну з Другою світовою?

«Друга світова вважається найбільш дослідженою, досі є живі свідки й реальні свідчення, і загалом обидві виглядають дуже подібними»
колаж: glavcom.ua

Приклади найбільш базових помилок, котрих припускаються охочі порівняти дві війни 

Друга світова завершилася у вересні 1945 року. Росія напала на Україну у березні 2014-го. Згадане порівняння – з часів початку вторгнення, коли в Києві цілком собі легально виходила питомо російська преса, працювали не лише проросійські канали, а й канали з російською пропискою, вільно транслювалися фільми й серіали про звитяги НКВД, ВЧК, КГБ та СМЕРШу, а «Русское радио» не прикривалося фіговим листочком «Украина». 

Після 24 лютого 2024 року зачистка українського інформаційного простору від російського продукту стала вимушеним кроком чинної влади, для якої серіали типу «Смерть шпионам!» та «Сваты» ніколи чужими й ворожими не були й, підозрюю, досі не є. Але дотепер навіть проукраїнськи налаштовані громадяни із числа як верифікованих, так і самопроголошених експертів та лідерів думок раз по раз моделюють ситуації, роблять висновки й прогнози щодо перебігу війни нинішньої, апелюючи до війни минулої.

Це зрозуміло, бо Друга світова вважається найбільш дослідженою, досі є живі свідки й реальні свідчення, і загалом обидві виглядають дуже подібними.
Проте – лише виглядають. Пастка, в яку потрапляють ініціатори та учасники подібних обговорень, полягає в тому, що Україна та українці попри активну залученість у бойових діях на боці всіх основних армій: радянської, британської, американської та німецької, суб`єктами війни не були. Навіть УПА справедливо названа «армією без держави», і вела вона звитяжну, вправну, але, по суті, безнадійну партизанську війну. Швидше це був класичний рух національно-визвольного збройного опору окупантам усіх мастей, аніж конвенційна війна, мета якої – визволення окупованих територій збройним шляхом із подальшим закріпленням їх шляхом політичним.

Нижче пропоную приклади найбільш базових помилок, котрих припускаються охочі порівняти дві війни та на основі цього спрогнозувати реальні варіанти завершення нинішньої.

1

Сталін не вірив регулярним попередженням про неминуче вторгнення Гітлера. Навіть письмово послав автора одного з них до, цитата, «йо**ної матері». Є спокуса прирівняти поведінку Йосипа Сталіна до поведінки Володимира Зеленського буквально за тиждень до масштабного російського вторгнення. Але є нюанс. Станом на червень 1941 року СРСР уже два роки вів агресивну загарбницьку війну. І німецьке вторгнення на радянську територію не мало місця. Натомість станом на лютий 2024 року російське вторгнення в Україну тривало вісім років і війна велася на нашій території. Тому Сталін до останнього довіряв Гітлеру як союзнику, тому й посилав до поганої мами тих, кого вважав панікерами. Зеленський же хто завгодно, але не Сталін. Тож його поведінка пояснюється швидше відсутністю досвіду і неправильною оцінкою ситуації. Україна не могла бути рівним партнером агресивній Росії й не мала змоги ділити з нею пострадянський простір.

2

1941 року Німеччина напала на СРСР не віроломно і не без оголошення війни. Справді, як співали в популярній радянській пісні, «ровно в четыре часа Киев бомбили, нам объявили, что началася война». На цьому схожість обставин звершується. Бо 22 червня 1941 року одночасно з першими вибухами в Києві німецький посол у Москві граф фон Шуленбург передав заступнику Ради народних комісарів Молотову офіційну ноту про перетин військами вермахту державного кордону між СРСР та Німеччиною (частина якого пролягала через окуповану вчорашніми союзниками Польщу). Натомість у Києві посольство РФ уже кілька років було лише стінами під дахом і не працювало. Офіційно, на папері, Росія не оголосила Україні війни ані 24 лютого 2024 року, ані 1 березня 2014-го, коли вдерлася в Крим. Гітлер уголос визнав свою присутність у СРСР. Путін не визнавав російської військової присутності в Україні, та й зараз визнає це лише частково.

3

Антигітлерівська коаліція існувала всупереч здоровому глузду, базуючись лише на політичних розрахунках. Черчилль не сприймав Сталіна, але «дружив» із ним проти Гітлера. Рузвельт у цьому тріумвіраті виступав миротворцем, і Сталін що далі, то частіше волів обговорювати справи з американським лідером без участі британського. По суті дві держави зі сталими демократіями змушені були взаємодіяти з державою-терористом лише тому, що тільки так можна було зламати хребет іншій державі-терористу. І коаліція ця була попри світоглядні розбіжності міцною, бо Велика Трійця домовилася: Гітлер є Злом.

Нині Україну підтримує не дві, а десятки держав. Зеленський, повторюся, не є і не може бути аналогом Сталіна. З нашою владою не співпрацюють через компроміси. Проте біда тих, хто є друзями України – саме в тому, що не всі готові одноголосно визнати Путіна аналогом Гітлеру. З Росією досі мають політичні, економічні та культурні стосунки не лише в Європі, а й у США. Тож де-факто дієздатної антипутінської коаліції не існує.

4

Всередині тоталітарного СРСР відразу після ранку 22 червня 1941 року суспільство зайняло однозначну антинімецьку позицію. Опустимо чисельні випадки здачі в полон, перехід на німецький бік та зустріч гітлерівців як визволителів від сталінщини. Процес тривав не надто довго і різниця між двома режимами в суспільній свідомості стерлася. Інформаційний простір СРСР зайняла санкціонована владою ненависть до всього німецького. Хай би там як це не прозвучало, але це стало своєрідною зброєю. Чи можна впевнено сказати, що після нападу Росії на Україну в суспільстві зникли проросійські настрої? Чи можна впевнено заявити, що чинна влада припинила загравати з проросійською публікою? Чи є шанс вольовим рішенням заборонити нарешті ворожу РПЦ в Україні? А заборона ця може бути аналогом якщо не F-16, то системі «Петріот» – точно.

5

Про другий фронт Сталін наполегливо просив союзників, починаючи від літа 1941 року. І ображався через затягування процесу, навіть називаючи британців та американців… таємними прихильниками Гітлера. Проте відкриття другого фронту рано чи пізно мало статися, бо Британія та США уже вступили в війну, а пізніше долучилися польська Армія Крайова та французька армія під керівництвом де Голля. У нинішній російсько-українській війні аналогічний Другий фронт – фантастика або фентезі. Бо жодна з дружніх нам держав із Росією не воює.

6

Перемога над Німеччиною стала можливою лише після її окупації радянськими, британськими, американськими та французькими військами. Після капітуляції країну поділили на зони контролю і тривав процес роками. Аналогічним способом капітуляції РФ у XXI столітті не домогтися. Всі розмови про повернення Україні вкрадених колись Дону, Кубані, Зеленого Клину і парад перемоги ЗСУ на Красній площі в Москві – теж із царини фантастики. Україна воює щонайменше за повернення політично закріплених кордонів 1991 року, а максимум – аби Росія більше не лізла до нас. СРСР вів окупаційну війну. Україна веде визвольну.

У цьому – головне відмінність нинішньої війни від попередньої. Україна, на відміну від СРСР, ніколи не була агресором і не вела агресивної зовнішньої політики. Відповідно, обставини Другої світової та радянсько-німецької як її складової кардинально різняться від тих, у яких перебуваємо нині ми. Так, нинішня Україна не ідеальна. Проте шукати аналоги в минулому означає прирівнювати нашу країну до СРСР сталінського зразка. Вільно чи мимоволі.

Джерело: Еспресо