Що потрібно сучасним українським школярам
Усіх російських письменників, яких Міністерство освіти і науки вирішило залишити у програмі, можна звідти викинути
«Слідом за Пушкіним приходить Путін!» – переконані освітяни, які написали міністру освіти Сергієві Шкарлету відкритого листа. Причому не просто освітяни, а члени експертної комісії з української та зарубіжної літератур при Міністерстві освіти та науки України. Її створили в червні за наказом того ж таки пана Шкарлета про перегляд шкільної програми.
Цьому передував старт «депушкінізації», яка є складовою дерусифікації. Потреба в зачищенні передусім гуманітарного простору України від питомо російського наративу виникла після перемоги Революції гідності та з початком російського військового вторгнення 2014 року. Політична складова процесу – декомунізація – пройшла не без проблем і перешкод, але в цілому краще. Бо не торкалася потреб українців різного віку й життєвого досвіду в культурному продукті.
Скинутий пам’ятник Пушкіну завдає сильнішого болю, ніж демонтаж ленінського погруддя. Адже Ленін написав пів сотні ніким не прочитаних томів. А Пушкін – кілька казок, на яких виховувалися покоління. Та й досі є бабусі, які читають онучатам їх в оригіналі, а не в українських перекладах, які є. У тому числі – в перекладах письменника Олекси Кундзіча, якому саме ця робота давала шматок хліба в часи негласних заборон публікуватися. Так, із російської перекладали чимало. Зокрема, всі твори, залишені МОН у шкільній програмі із зарубіжної літератури.
«Російська література як предмет вивчення в школі є тригером для української нації», – сказано в листі освітян. Хоча насправді – пропоную стримати емоції та бути відвертими – тригером, подразником, провокативним фактором є лише одне прізвище з переліку. Не Пушкін, ви не вгадали. Це Михайло Булгаков. Усі інші нічим не завинили перед Україною та українцями. Хіба що тим, що жили й публікувалися в Росії – царській чи радянській.
За великим рахунком, залишене старшокласникам «Собаче серце» авторства Булгакова, опубліковане більш ніж через шістдесят років після написання, долучилося до критичного осмислення радянської влади, більшовизму. І навість сьогодні, коли від російських куль, бомб та ракет щодня гинуть українці, «Собаче серце» є одним із найбільш цитованих творів. Якщо патріотові, націонал-демократу треба вустами її героя, професора Преображенського, дати оцінку шкідливості всього радянського.
Однойменний телевізійний фільм теж більше трьох десятків років розтяганий на відеоцитати, меми й сировину для дошкульних фотожаб. Звісно ж, спрямованих на так званих ватників усередині країни та власне мешканців запоребрика. Досі нікого не хвилює, що режисер фільму, випускник Київського інституту театрального мистецтва Володимир Бортко, заявив себе переконаним сталіністом. А стрічка, яка наблизила розвал Союзу, удостоєна Державної премії РСФСР. Причина – зміст. Вона справді антирадянська, антибільшовицька. Але чи антиросійська?
Це питання постає чи не вперше в контексті боротьби патріотів зі спадщиною Булгакова. Тих самих патріотів, які «Собаче серце» цитують, коли треба назвати когось «шариковим». І які згадують українофобські абзаци «Білої гвардії», коли треба затаврувати самого автора «Собачого серця». Далі не копатиму, бо самі бачите, як легко заплутатися самому, заплутати інших, а головне – збити з пантелику українських школярів. Яким точно не пояснюють контекст написання кожного пропонованого твору. Тож залишаючи «Собаче серце», варто було би звернути увагу на два важливі моменти.
Перший і головний – повість відповідала літературним та загалом культурним трендам свого часу. Мова про кінець ХІХ – першу чверть ХХ століття. Коли з подачі британського фантаста Герберта Веллса (до речі, друга більшовицької Росії) почали з’являтися твори про експерименти над людьми з метою покращити людську породу. Піонеркою жанру сто років тому була Мері Шеллі зі своїм «Франкенштейном». Звертався до теми Роберт Стівенсон. Але мейнстримом її зробили згаданий Веллс та Густав Майрінк зі знаменитим «Големом». У радянській Росії її розвивав Олександр Беляєв, найвідоміший приклад – «Людина-амфібія». Не цуралися й українські радянські автори, і найяскравіший зразок – «Господарство доктора Гальванеску» Юрія Смолича. Тож експеримент професора Преображенського над собакою Шариком вписується в цю лінійку: це суміш фантастики з політичною сатирою.
Подавати Булгакова школярам через «Собаче серце» саме як фантаста – погодьтеся, оригінальний підхід. Тим більше, що Смолича за всього бажання рекомендувати учням неможливо. Позитивна героїня його твору – комуністка. Але й булгаковський професор теж не петлюрівець!
В уста свого головного героя-наратора автор уклав правильні для розуміння руйнівної злочинної суті російського більшовизму речі. Українці, як і всі люди доброї волі, їх приймають. Але Булгаков, як і більшість його улюблених персонажів, – білогвардієць. У цьому подібний до російського журналіста Олександра Невзорова, одного з «хороших русских». Тож не всякий критик радянської влади одночасно є критиком Росії як такої.
Через те Гоголь у переліку «російських агентів» і «тригерів української нації» дивує й бентежить. Він, на відміну від Булгакова, з яким до всього жив у різних століттях, кривого слова про Україну не сказав. А чому українська шляхта після ліквідації Гетьманщини русифікувалася, як і їхні нащадки, – запитайте в істориків. Гоголю крізь століття закидають, що Шевченко не піддався, не скурвився, а видав «Кобзаря» українською. Проте критики забувають про різний порядок денний, продиктований середовищем шляхтича, в якому перебував Гоголь, і середовищем кріпацьким, у якому формувався Шевченко. Нарешті, Гоголь у своїх «українських» творах малював ідеальний, буколічний світ – і жахливий, брудний, корумпований російський світ у творах «російських».
Тож проблема Гоголя – небажання самих освітян на всіх рівнях відмовитися від російськомовних оригіналів. Коли ж ідеться про «Тараса Бульбу», є чудовий переклад, у якому свідомо опущені написані під тиском обставин фінальні панегірики російському цареві. Або ж, будь ласка, є перша редакція взагалі без цього.
Пропозицію залишити українським старшокласникам «12 стільців» Ільфа й Петрова соціальні мережі взяли на кпини. Тобто якщо Булгаков незалежно від контексту викликає люту ненависть, а з Гоголем не розберуться ще так років зі сто, авантюрний роман про шахрая Остапа Бендера, мисливця за скарбами, провокує лише одне коротке питання: «От нащо?»
Готовий битися об заклад: переважна більшість тих, хто читав «12 стільців», прочитали його саме в шкільні роки добровільно, ще й вважали за щастя. Адже книжка належала до дефіцитних, просто так у бібліотеці не візьмеш і в книгарні не купиш. Нею давали хабарі. І вона цитується не три десятки років, як «Собаче серце», а більш як пів століття. Уточнення: цитується тими, чиє свідоме життя припало на радянський період. А стимулювали цитування екранізації.
Тут ідеться про обмежену пропозицію більш-менш якісного чтива для широких мас та наближений до ідеального зразок суміші авантюрного, шахрайського та гумористичного творів. «12 стільців» – пригодницька комедія. Якій, повторюся, в СРСР розумної західної альтернативи просто не було. До всього дія відбувається в другій половині 1920-х, у часи НЕПу, і зіткана з тогочасних реалій, не зрозумілих школярам нинішнім. НЕП їм краще вивчати на уроках історії.
Ілюструвати епоху в українському контексті теоретично можна було тогочасними гуморесками Остапа Вишні, які друкувались мільйонними тиражами. Але тут є нюанс: Вишня в силу обставин писав селянам про село. Тож цей контекст нинішнім міським мешканцям може видатися нудним. Проте пригоди Остапа Бендера так само не розважать. Ані він сам, ані його автори нічого проти України не мали, принаймні, це ніде не зафіксовано. Натомість жили в не зовсім нормальний із точки зору європейської, загалом західної цивілізації час і вдавали, що компартії на чолі з товаришем Сталіним не існує.
Лишається кілька слів сказати про такого дивного автора в переліку, як Володимир Короленко. Признатися, про нього б забули, якби не нагадували. Адже попри екранізації, втілені в радянський час, його твори насправді аж такими популярними не були й не стали. Вікіпедія свідчить, що Короленко свідомо обрав шлях російського автора. Писав російською, бачив себе частиною тієї культури, царат критикував, більшовиків не підтримував, але й в українофільстві помічений не був. Загалом його власне літературна творчість на фоні активної громадської активності помітна менше. Книжки писав, та літературу не збагатив у жодному із сегментів.
Отже, якщо винести за дужки Миколу Васильовича Гоголя, якого слід українізувати й поставити в сегмент саме з української літератури, все інше цілком можна прибрати зі шкільної програми. Саме зі шкільної. Залишити теоретично можна за умови детального пояснення контексту та нюансів. Цього в школах ніхто не робитиме, бо й дотепер не надто заморочувався. А в західній літературі для сучасних старшокласників справді є значно вартісніші зразки, контекст яких пояснювати не треба.