Великий командор Дапашліви
Жити стає краще і веселіше. Так сказав нещодавно Микола Янович Азаров, цитуючи класика. Він знав про що казав. Дякувати Богу, життя сповнене не лише китайською гречкою, російським газом, табачниками, чечетовими і тарифами на ЖКГ. Є й світлі моменти. Навіть дуже світлі. Такі, що без сміху і не засвоюються.
Один з них - посвячення прем'єр-міністра Миколи Азарова в лицарі православних хрестоносців святого храму гробу Господнього. Прочитавши повідомлення про цю епохальну подію, я мало не впав з крісла. Спочатку подумав, що нині перше квітня, і це звичайний жарт. Але коли вияснив, що Азаров таки лицар, – почалась істерика.
Ох і жартун цей Єрусалимський Патріарх Теофіл III. Призначити самого Миколу Яновича лицарем охоронцем гробу Господнього. Того самого Миколу Яновича, який на Водохреща до митрополита умудряється приходити з букетом білих троянд і забуває знімати шапку, коли треба хреститися. Звісно, такі дурниці – не причина позбавляти людину честі стати лицарем-храмовиком. Але за які такі заслуги?
Як не крути, але нашого прем’єр-міністра з першого дублю іменували великим командором ордену, а не звичайним лицарем. Вручили золотий хрест, корону, вінок і зірку. Микола Янович звичайно не без заслуг, але якось не було чути, щоб він працював в поті чола на міжнародній арені та ще й на церковній ниві. Йому б у власній країні впоратись, поки не розвалилася.
Якщо на хлопській розум, то такі титули просто так не дають. Або за щось зроблене, або за щось, що ще треба зробити. Про зроблене нам нічого не відомо, тому почнемо з очікувань. Які очікування можуть бути щодо Миколи Яновича у Єрусалимського Патріарха? Думку про те, що Патріархові бракує бодібілгерів чи вишибал на вході храму Гробу Господнього відкидаємо зразу. Микола Янович на вишибалу ніяк не тягне. В звичайному розумінні цього слова, звісно. Вибивати податки йому вдавалось без проблем. Але стояти на дверях чи кидатись на ворогів з хрестом в одній руці і мечем в іншій, він, хтозна, чи буде. Вік не той.
От чим він справді може бути корисним, це, по-перше, своїм досвідом, а, по-друге становищем і можливостями. Можливості у Миколи Яновича не безмежні, але значні. Як не крути, друга людина в країні і головний розпорядник бюджетного бабла. А що грошей східним патріархам, які віддавна живуть в ворожому оточені, завжди бракувало, то ця версія досить близька до правди. Згадаймо хоча б, в який спосіб свій патріархат отримала Росія. Купила в Константинопольського патріарха, який не мав на що жити. Таких випадків історія знає чимало, а тому дивуватись немає чому.
Те саме відбувається і зараз. Не секрет скажімо, що головним опікуном церкви Єрусалимського патріархату є патріархат Московський. Він її підгодовує, підтримує, і в замін отримує все, що хоче. Особливо, коли йдеться про підтримку на міжнародній арені та в міжцерковних справах. Так повелося ще з давніх царських часів.
Але не секрет також, що допомоги мало не буває. То чому ж не залучити до друзів ще когось? Тим паче, коли друзі просять, і є чим віддячити. Адже голос підтримки при вирішенні питання окремого українського патріархату чи інших важливих церковних питань зайвим не буде. Тим паче нині, коли при побудові руського міра так важливо, щоби всіляких там розкольників не визнавала світова християнська спільнота.
Не важко здогадатися чому на помазаника серед українських урядовців був обраний саме Микола Янович. Він, звісно, не перший. Такої честі удостоювались вже і Леонід Данилович, і Віктор Андрійович. І, за логікою, великим командором ордену мали б іменувати Віктора Федоровича, але Патріарх вирішив інакше. Або Віктор Федорович ще не заслужив, або в молодості занадто перестарався, плекаючи в собі християнські чесноти. А от Микола Янович – це те, що треба. Людина з повним букетом добрих якостей та достоїнств. І, можливо, якраз йому уготована якась велика історична місія. Втихомирити, наприклад, розкольників, або спонсорнути який-небудь новий храм на Святій землі за гроші, зекономлені на пенсіях українських жінок.
Також не можна оминути увагою і чималий чемодан досвіду, що носить ця гарна людина. Шукаючи більше інформації про лицарів православних хрестоносців святого храму гробу Господнього, вдалося натрапити на цікаву новину іспанської агенції ABC про патріарха Теофіла III, надруковану в inosmi.ru. На Різдво 2010 року палестинські християни, які є під юрисдикцією Єрусалимського патріарха, бойкотували православне Різдво і Єрусалимський Патріархат. Традиційна програма святкувань була скорочена до мінімуму і переросла в демонстрації та пікети.
Патріарха тоді звинуватили в порушенні закону і передачі церковних земель ізраїльтянам. Зокрема, у передачі на 99 років ізраїльській будівельній фірмі семи гектарів землі в околицях Вифлеєму, які нібито мали бути використані для розширення єврейських поселень. В своїй досить жорсткій заяві представники православної общини Палестини звинуватили Патріархат в "іудизації" палестинських земель «за тридцять срібляників» і вимагали припинити виконувати «функції агентства нерухомості», а також скасувати схожі угоди попередніх патріархів, які впродовж останніх шести десятиліть постійно продавали та передавали Ізраїлю землі. Зокрема, попередній Патріарх Іриней I якраз і був позбавлений титулу за скандали, пов'язані з корупцією та зловживаннями з відчуженням земель. Палестинські християни стверджують, що навіть ізраїльський парламент (Кнесет) і резиденція президента Ізраїлю збудовані на території Єрусалимської Православної Церкви. А ці землі, мовляв, перейшли церкві від арабів-християн в часи Османської Імперії, коли нависла загроза їх експропріації.
Не будемо заглиблюватись у суть конфлікту, нам це ні до чого. Важливо інше. Чомусь мені здається, що в такій складній та неоднозначній ситуації, аж ніяк не обійтись без справжнього професіонала, який зміг би все гарненько розрулити. Вловлюєте хід моїх думок?. А чому б цим професіоналом не мав стати Микола Янович? Кому-кому, а йому досвіду для вирішення таких складних питань не позичати. Дивіться, як він вправно ламає через коліно українську економіку. Невже не зуміє вигідно і, головне, відносно законно розібратися з палестинськими церковними землями? Ще й як зуміє! Цілком можливо, що саме для цього його якраз і сватають. Тим паче, що сидіти в кріслі українського прем’єра йому, здається, ще довго не світить. А йти на пенсію з таким досвідом було б гріхом.
Звісно, все викладене вище – лише припущення. Адже дізнатися всієї правди нам навряд чи вдасться. Хіба якийсь доброзичливець сп’яну розпатякає американському послу, а той напише в вікілікс. А от що справді важливе, це те, що ми вкотре маємо нагоду порадіти за Миколу Яновича. Адже як не крути, не всі удостоюються такої честі. Ще вчора звичайний шевальє, кавалер якогось маргінального масонського ордену Ордену Святого Станіслава в Україні, звичайний середньостатистичний прем’єр-міністр, а нині дивись лицар одного з найстаріших християнських орденів, охоронець гробу самого Бога. Чому масона удостоїли такої честі – це вже інше питання. Мабуть все-таки заслужив.
Можливо, в глобальному сенсі ця подія і не матиме великого значення, але особисто для мене вже має. У мене нарешті з’явилася мрія. Хочу одного гарного дня побачити, як Микола Янович вдягне золотий хрест і вінок, вручені йому Єрусалимським Патріархом Теофілом III, напялить на голову корону, на лацкан піджака почепить зірку і прийде на засідання уряду. Там стане посеред зали, окине всіх своїх підопічних презирливим поглядом, тупне ногою, скаже своє сакраментальне «дапашліви», кине на землю квиток партії регіонів і почимчикує в Єрусалим охороняти вхід до храму гробу Господнього. Як справжній, а не бутафорний лицар.