Путін зібрався в Китай: чому Україні треба бути пильною
Як плани старіючого московського диктатора славно відсвяткувати століття утворення СРСР впливають на зміну світу
Наприкінці листопада 1943 року в Тегерані відбулася перша від початку Другої світової війни зустріч лідерів США, Великої Британії та СРСР, на якій узгодили плани остаточного розгрому нацистської Німеччини. Про ті події радянські люди були поінформовані доволі добре. Про що вони назагал не здогадувалися, то це про конференцію, котра відбулася за кілька днів до Тегерана в Каїрі, де місце Сталіна посідав лідер Китайської Республіки Чан Кайші. Тоді Китай був не тим Китаєм, до якого сьогодні прикута основна увага Вашингтона та його союзників, проте і в ті роки ніхто не сумнівався, що світ – складніша конструкція, ніж європейський театр воєнних дій. Певна річ, тоді до складу коаліції з Німеччиною входила Японія, а Сполученим Штатам із Великою Британією потрібен був союзник у Південно-Східній Азії, яким міг стати тільки Китай. Однак дивно, як історія повторюється через 78 років. Тільки тепер трагедію Другої світової замінив путінський фарс.
Дійові особи ті ж самі – США, Велика Британія, СРСР (Росія), Китай, а ось що інше – то це розстановка сил і глибина розуміння ситуації. Нині місце несправедливого, з погляду Гітлера, Версальського договору посіло неприйнятне для Путіна об'єднання Німеччини в комплекті з розвалом СРСР, місце Німеччини, яка жила в риториці війни, – путінська Росія, а потужний Китай і знаменита своєю «м'якою» силою Японія помінялися місцями. 30 років глобалізації мали б привнести в геополітику більше розуміння того, що в сучасному світі помах крил метелика в Тихому океані неодмінно призведе до цунамі в Атлантичному, але, на жаль, цього не сталося. Надія на справді серйозні переговори з питань безпеки, що виникла у зв'язку з передноворічною заявою п'яти держав – постійних членів РБ ООН про неможливість ядерної війни, згасла, щойно в десятих числах січня США розпочали переговори з Росією про якісь гарантії та нову архітектуру безпеки в Європі (термінологія чи то часів пізнього Брежнєва, чи то раннього Горбачова), наче такі гарантії й таку архітектуру можна напрацювати у двосторонньому порядку. Не можна.
Певна річ, до й після переговорів США провели консультації зі своїми союзниками в Європі, зокрема з Україною; Європейський союз, усвідомивши, що його остаточно залишають за бортом перемовин, активізував дипломатію на українському напрямі, зробивши низку високих візитів до Києва; НАТО відхилило ультиматум Росії, але заявило про готовність говорити з Москвою й надалі, а Росія встигла ввести і начебто вивести війська з Казахстану. Розрахунки Москви зрозуміти неважко. Очевидно, однією з цілей було показати ненависному НАТО ефективність ОДКБ і те, що Росія нібито вміє дотримуватися слова, однак незрозуміло, чи досягнуто цієї мети. Були, звісно, ще небезпечна кібератака на урядові веб-ресурси України та активізація кампанії дезінформації, коли хамські заяви Рябкова, Грушка й Лаврова про переговори в Женеві і Брюсселі змінили потоки даних у ЗМІ про точні маршрути переміщення російських військ зі Сходу на Захід і номенклатуру нових поставок озброєнь. Але відповідь на головне запитання, чи настане, і коли нове 1 вересня 1939 року у виконанні Путіна, зависнула в повітрі. «Миротворчість» у Казахстані не допомогла: ніхто не вірить твердженням представників РФ, які впродовж одного дня заперечують будь-які плани атакувати Україну, після чого зразу ж заявляють, що «терпінню Росії стосовно Заходу настав край» і Москва готова діяти. Очевидно, ешелони із Забайкалля вирушають на Кубу.
Саме час зробити zoom-out і перевести погляд на Схід. Де ж у всій цій історії Китай? Пекін якось надто спокійно й довірливо поставився до втихомирення Казахстану, в який укладено десятки мільярдів китайських інвестицій, і залишається незворушним до нагромадження військ на нашому східному кордоні, попри рекордні обсяги торішньої торгівлі та зростання, за твердженнями китайських джерел, інвестиційної присутності в Україні. Виявляється, Пекін дуже зайнятий, і ось чим.
Тільки останнім часом Китай відвідали міністри закордонних справ Саудівської Аравії, Бахрейну, Кувейту, Оману, Туреччини, Ірану та генеральний секретар Ради співробітництва арабських держав Перської затоки. Глава китайської дипломатії Ван Ї заявив у зв'язку з цим, що Китай «не має наміру заповнювати вакуум, який залишили після себе на Близькому Сході США», але пообіцяв підтримку Іранові, з яким, як відомо, США намагаються відновити переговори щодо ядерної угоди. Сам Ван Ї відвідав із візитом Коморські Острови, Мальдіви, Шрі-Ланку, і це після візиту в Африку. У регіональних ЗМІ заговорили про те, як Путін може допомогти Індії та Китаю помиритися, особливо якщо Китай ще більше зміцнить свої позиції в Індійському океані завдяки зближенню з важливими острівними державами, чия економіка зазнала нищівного удару в епоху ковіду. А це ж зона традиційних інтересів Британії, яка повернулася у велику геополітику, та й США серйозно розраховують на підтримку Індії у приборканні Китаю.
На думку аналітиків, в Азії – як на Близькому Сході, так і в південній її частині – дедалі гостріше відчувають дефіцит потужної присутності США. Держави регіону прагнуть налагоджувати зв'язки з КНР, намагаючись стабілізувати власні економіки та передбачаючи зростання ролі Китаю у найближчому майбутньому. Дедалі частіше фахівці говорять про безпосередній вплив ситуації навколо України на становище з безпекою в Азії. Лунають побоювання, що коли колективному Заходу не вдасться приструнити агресивну Росію, то й Китай може перейти від політики дипломатії та економіки до застосування сили. Рецепт протидії таким тенденціям такий самий, як і в Центральній Європі: зміцнювати регіональні союзи з сусідами та власну обороноздатність. Приклад – оборонна співпраця Японії й Австралії.
Додатковий хаос і в так заплутану картину вносять дані статистики, які показують, що торік торгівля між ворогуючими КНР і США сягнула рекордних 755,55 млрд дол., із Японією – стратегічним союзником США – 371,4 млрд, а з «братньою» Росією – всього 147 млрд. Навіть з Австралією, з якою в Китаю стан торгової війни, – 231 млрд (зростання на 35%). Ба більше, Ян Бреммер, президент Eurasia Group – однієї з найбільших консалтингових груп, котрі працюють в Азії, заявив в інтерв'ю японським ЗМІ, що більшість американських корпорацій, із якими співпрацює його компанія, мають намір активізувати співробітництво з КНР у найближчі десять років.
Постає логічне запитання: а що коли «осиротілий» (за Лавровим) світ справді опиниться під впливом Китаю, і в найгіршому разі – у зв'язці з Росією? Яким буде світоустрій, побудований на правилах, якщо ці правила встановлюватиме не Вашингтон? Усі згодні: без загальноприйнятих правил неможливі мирне існування та цивілізований розвиток. Але якщо ці правила базуватимуться не на принципах ліберального світоустрою? Якщо нові правила захоче встановлювати Москва, китайський варіант соціалізму здасться взірцем свободи і відкритості.
Саме тому колективний Захід не має права на помилку.
Тим часом у Японію з візитом налаштувався Лавров. При цьому він зразу ж у своєму фірмовому стилі заявив, що про Північні території говорити наміру не має, – це питання для Росії закрите. Є підозри, що під час його перебування в Токіо слово «Окінава» звучатиме частіше, ніж зазвичай. Інакше як пояснити нарощування озброєнь на військових базах Росії на Еторофу – головному зі спірних островів Курильської гряди у безпосередній близькості від Хоккайдо?
Росія затіяла вкрай небезпечну гру, здійснюючи військові приготування і навмисне нагнітаючи психоз. Китай, який, принаймні у відкритому ефірі, підтримав дії Москви в Казахстані, навряд чи підтримає бойові дії в регіоні, що й так (як засвідчили приклади Литви та Чехії) виявляє норовливість. Про такий корисний формат як «17+1» уже ніхто й не згадує, а війна повністю ліквідує навіть ті напрацювання, які можна було вважати умовно успішними. Ба більше, якщо Байден у війні поглядів програє Путіну, не виключене повернення до влади республіканців, які славляться відданістю жорстким рішенням. Слід очікувати серйозних трансформацій в оборонній політиці Японії, про що вже точаться серйозні дискусії. Світ стане значно жорсткішим, і все тільки з однієї причини – старіючий московський диктатор хоче славно відсвяткувати століття утворення СРСР.
8 серпня 2008 року в Пекіні відбувалося відкриття Олімпійських ігор. На врочистій церемонії почесним гостем був тоді формально прем'єр-міністр Росії Владімір Путін. У ніч із 7 на 8 серпня Росія розпочала вторгнення в Грузію. Пізніше, за свідченнями російських ЗМІ, він особисто підтвердив, що в Росія мала план дій на випадок військової агресії Грузії проти Південної Осетії. За словами Путіна, цей план був підготовлений Генштабом Збройних сил РФ і погоджений із керівництвом країни наприкінці 2006-го – на початку 2007 року. «У рамках цього плану російська сторона й діяла», – сказав Путін. Він уточнив, що, зокрема, «велася підготовка південноосетинських ополченців, які до підходу російської армії спільно з російськими миротворцями стримували натиск грузинських формувань». 23 лютого 2014 року Олімпіада в Сочі завершилася, і вже через три дні розпочалося захоплення Криму. 4 лютого 2022 року в Пекіні відбудеться відкриття зимової Олімпіади. Путін знову летить у Пекін, тому пильності втрачати не можна. У своєму відомому монолозі Михайло Жванецький пропонував «підправити щось у консерваторії». Схоже, для цивілізованого світу актуальніше на сьогодні – правильно вибирати місця для проведення Олімпіади.