«95-квартал» і Хор імені Верьовки: як виглядає апогей цинізму й національного нігілізму
Можливо, хоч зараз українці, які ще не втратили совісті й гідності, зрозуміють, чого варті такі «митці» і дадуть їм належну оцінку. Хочеться вірити…
Середина осені – пора специфічна. Перехідний період, коли відбуваються загострення, в тому числі психічні. Схоже, осіннє загострення не оминуло кураторів та керівників «95-го кварталу». Бо те, що вони днями зробили разом із Національним заслуженим академічним українським народним хором України імені Григорія Верьовки, інакше не поясниш. Хоча… Як на мене, нічого дивного немає. Хіба раніше жарти «95-го кварталу» не відзначалися цинізмом, політичним зомбуванням і насмішкою над національними цінностями українців? Про останнє, до речі, я писав понад шість років тому в статті «95-й квартал»: модель України без українців?».
Певно, зараз лише лінивий не прокоментував те, що зробили «95-й квартал» і Народний хор імені Верьовки. Навіть нинішні міністри економіки й культури, яким серйозно посприяв прийти до влади «95-й квартал», відзначилися зі своїми коментарями. Перший дав зрозуміти, що квартальні жарти над колишнім очільником Національного банку України Валерією Гонтаревою можуть погано вплинути на ситуацію з інвесторами в Україні. Отакої! Другий написав, що йому соромно за Народний хор імені Верьовки. Хоча чому соромно лише за хор? Адже той був лише, звиняйте, «на підтанцюльках» у «95-го кварталу», отримавши свої 30 срібників.
Хор не винен?
Генеральний директор Народного хору імені Верьовки Зеновій Корінець зізнався, що співпрацює з «95-м кварталом». Звісно, не просто так – а за матеріальну винагороду. Часи такі нині.
Грошей для Народного хору (та ще й заслуженого, академічного, національного) не вистачає…
Два роки тому я познайомився з одним чоловіком. Хлопець вразив мене своїм голосом. Потім він розповів, що раніше співав у Народному хорі імені Верьовки. Але платили йому мало. Прожити на ці гроші в Києві, винаймаючи житло, було нереально. Щось він ще підзаробляв, аби звести кінці з кінцями. Та зрештою йому це набридло. Хлопець покинув Київ, хор, перебрався в своє рідне містечко на теренах Хмельницької області, де зараз торгує на базарі. А «для душі» співає в хорі місцевого храму… Московського патріархату. До речі, пан Корінець (таке я прочитав у його біографії) теж певний час був регентом церковного хору Мукачівського православного кафедрального собору. До якого патріархату належав сей храм, думаю, ви здогадуєтесь.
На жаль, це багато в чому типова історія наших талантів. Тут і небажання держави фінансувати мистецьки обдарованих людей, і часто низький рівень їхньої національної свідомості.
Розумію, Народний хор імені Верьовки – творіння радянських часів. Виник він у 1943 році. Зауважте – під час Другої світової війни, коли треба було витрачати шалені гроші на армію. Проте, виявляється, радянська влада навіть тоді знаходила необхідні кошти на культуру. Звісно, цей хор створювався не просто так. Батькові Сталіну і їже з ним ходило про те, щоб показати: мовляв, радянська влада дбає про Україну та її культуру. Адже в перебігу війни треба було закріпити за Радянським Союзом землі Західної Волині, Галичини, Закарпаття, Буковини й Бессарабії, де жили нерадянізовані українці. Зрештою, хор призначався не лише для «внутрішнього використання». Потрібен він був і для того, аби продемонструвати за кордоном «розквіт радянської української культури». Зрештою, культури без політики практично не буває – що зараз блискуче демонструє «95-й квартал».
Але це одна сторона медалі. Є інша. Попри цей політичний контекст, Народний хор імені Верьовки сприяв збереженню української народної культури (хай навіть у специфічній інтерпретації), а також української ідентичності. У певному сенсі, цей творчий колектив став знаковим для українців. Не даремно ж він виконує Гімн у Верховній Раді!
І ось «95-й квартал», запросивши (скажемо так!) його до себе на сцену, аби виконати цинічну пісеньку про підпал дому Валерії Гонтаревої, не лише образив цю жінку, але фактично знищив символізм цього творчого колективу. У нас, коли говорять про той виступ, звертають, як правило, увагу на перший момент – не на другий. Хоча, як на мене, другий момент не менш важливий: адже «95-й квартал» виставив на посміховисько те, що сприймалося як один з наших національних символів. Зроблено це було свідомо чи несвідомо – яка різниця. Результат є!
Звісно, винен тут не лише «95-й квартал» (хоча його вина основна). Винен і сам Народний хор, передусім його керівництво, персонально – гендиректор Корінець. Останній майже покаявся, сказав, що йому соромно. Людина честі в такій ситуації мала б хоча написати заяву на звільнення. Проте, звісно, пан Корінець не збирається цього робити. Зате й далі не проти… співпрацювати з «95-м кварталом». Отаке покаяння!
Цинічно про позитив
Мені направду шкода...
Шкода, що цинізм став нормою в Україні.
Шкода, що цинічно насміхаються над жінкою (хто б як до неї не ставився!).
Шкода, що цей цинізм намагаються виправдати особи, від яких залежить багато що в Україні.
Шкода, що цинічні дії чиняться з допомогою талановитих українців, які не мають належного матеріального забезпечення і ладні легко продати свою гідність.
Шкода…
Але оскільки ми живемо в такому цинічному просторі, то аз, грішний, також дозволю собі лепту цинізму.
Я не шкодую за те дійство, яке зробили разом «95-й квартал» і Народний хор імені Верьовки. Воно продемонструвало бездонний цинізм кварталівців та їхніх кураторів. Це дійство також показало, що «95-й квартал» – передусім політичний проект, який перебуває на службі в олігархів. Це – не культура. Це, радше, безкультурність чи навіть антикультура.
Можливо, хоч зараз українці, які ще не втратили совісті й гідності, зрозуміють, чого варті такі «митці» і дадуть їм належну оцінку. Хочеться вірити…