Чому псуються українсько-польські відносини

Схоже, маємо чергове загострення на польсько-українському «фронті порозуміння». 7 листопада президент Польщі Анджей Дуда заявив, що очікує від влади України, що «люди, які висловлюють відверто націоналістичні і антипольські погляди, не будуть обіймати важливих місць в українській політиці». За його словами, те, що такі люди є, «бо всі ж знають, що вони є, – то дуже недобрий знак щодо нас із українського боку», «це неприйнятно». Цікаво, яка би була реакція з польського боку, якби президент України зробив «симетричну» заяву про необхідність усунення з польської політики діячів, що дотримуються антиукраїнських поглядів? Чи, може, в Польщі таких немає?

А ще незадовго перед тим, 5 листопада, польський міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський, який перебував у Львові з офіційним візитом, відмовився відвідати Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» через позицію його директора, котрий вважає, що Польща 1918 року окупувала Західну Україну.

І все це відбувається на тлі «війни пам’ятників», коли ставиться питання про демонтаж деяких українських меморіальних знаків в Польщі, а в Україні, відповідно, деяких польських пам’ятників. Можна навести й інші факти, які руйнують польсько-українські стосунки. У цій ситуації, аби зняти напругу, президент Петро Порошенко пропонує провести надзвичайне засідання консультаційного комітету президентів України й Польщі. Загалом цей крок видається адекватним. Хоча, мабуть, не варто переоцінювати це засідання.

І все ж негатив у польсько-українських стосунках дивним чином поєднується з позитивом, чи начебто позитивом. Польські чиновники роблять заяви про співпрацю українців і поляків, про солідарність між двома народами. Здійснюються деякі спільні культурні й наукові проекти. Функціонує литовсько-польсько-українська бригада, яка в цьому році отримала ім’я українського князя Костянтина Острозького. Відкриваються нові залізничні й автобусні маршрути з України до Польщі. Сама ж Польща, яка відмовляється приймати емігрантів зі Сходу, охоче приймає заробітчан із України, веде активну рекрутацію українців до польських вищих навчальних закладів.

Із чим пов’язаний такий парадокс?

«Польська подвійність»

В принципі, подібні речі є звичною справою в ставленні поляків до українців протягом останніх кількох століть – принаймні на рівні елітарних верств. Наприклад, під час польських повстань 1830-1831 і 1863-1864 років їхні лідери сподівалися на підтримку українців і робили певні проукраїнські жести та заяви. Правда, українці для них були «молодшими братами», яких треба наставляти на шлях істинний. І не спостерігалося намагання зрозуміти цього «молодшого брата», стати на його позицію. Тому «молодші брати» не поспішали підтримувати «старших».

Щось подібне спостерігалося й під час «визвольних змагань» 1918-1920 років, коли, з одного боку, поляки нищили Західноукраїнську Народну Республіку, але підтримали лідера Української Народної Республіки Симона Петлюру. Правда, після цієї підтримки «кинули» його, підписавши із більшовиками Ризький договір про поділ України.

Те саме стосується політики міжвоєнної Польщі щодо українців. З одного боку, маємо декларації про збереження культурних і релігійних традицій національних меншин, певні кроки в цьому плані, а, з іншого, криваві пацифікації українських сіл, нищення православних церков, утиски українських діячів тощо. Подібні речі спостерігалися й недавно, коли, здавалося, польсько-українські стосунки переживали «медовий місяць». З одного боку, польське керівництво позиціонувало себе як «адвоката України в Європі». І користь від такого «адвокатування» справді була. Але, з іншого боку, поступово починала розкручуватися антиукраїнська кампанія, де акцент робився на «волинській різні». Тепер ця антиукраїнська кампанія помітно розширилася. І в Польщі все частіше йде мова про «східні креси», «звірства» бандерівців і таке інше.

На жаль, ні в Польщі, ні в Україні немає адекватного осмислення стосунків цих двох народів. І одна, і друга сторона часто керуються старими націоналістичними стереотипами, які аж ніяк не сприяють порозумінню. У плані подолання цих стереотипів робиться дуже мало. Замість діалогу маємо монологи, де кожен залишається при своїй думці. І де «правим» є сильнішим. Поляки натомість вважають, що Україна ослаблена. Тому й можна тиснути на українців.

Не треба драматизувати, але й ігнорувати не слід

Обумовлено це не лише «зовнішніми» чинниками – ослабленістю України й «силою» Польщі. Звісно, не останню роль відіграє специфіка нинішньої гібридної війни України з Росією. І в Україні, і в Польщі є «агенти впливу» Росії, які роблять чимало для виникнення непорозумінь між двома країнами.

Проте в Польщі існують чинники внутрішнього характеру, які обумовлюють польсько-українські непорозуміння. Соціальна й економічна ситуація в країні не така вже благополучна, як це іноді нам видається. У Польщі відбулося «вимивання» кваліфікованих спеціалістів у більш розвинуті країни Євросоюзу. Натомість недостачу робочої сили тут зараз заповнюють трудові емігранти з України. Це, до речі, створює певні «поля напруги». Та справа не лише в цьому. Нинішня економічна політика польського керівництва не видається ефективною. Звісно, польська економіка й суспільство мають чималий «запас міцності». Але проблеми соціально-економічного характеру все більше дають знати про себе. І щоб «зняти» їх, нинішні польські керівники, схоже, зробили ставку на підняття «градусу патріотизму». Це дає їм шанси згуртувати електорат, якому подобаються ультрапатріотичні гасла. А українська тема («волинська різня», «звірства» ОУН і УПА, «східні креси») в цьому контексті видаються виграшними. І це, напевно, триватиме далі.

Тому українському керівництву варто бути готовими до чергових загострень на польсько-українському «фронті порозуміння». Не треба ці речі драматизувати, але й ігнорувати не слід.

Звісно, найкращою відповіддю полякам на цьому «фронті» була би сильна Україна, яка може змагатися з Польщею в плані економічному, соціальному, політичному… Але для нас це поки що надзавдання.