Українська мова так сильно налякала Росію, що Кремль шукав захисту в ООН

Багато знакових подій в Україні і пов’язаних з Україною сталося 16 липня цього року. Взагалі це річниця прийняття Декларації про державний суверенітет. Проте наші високі очільники, які користаються цим суверенітетом (і непогано!) для себе, коханих, щось на цю річницю не дуже звернули увагу. Це й зрозуміло – незабаром парламентські вибори. Куди там до якоїсь Декларації, яка була ухвалена 29 років тому!

Зате Конституційний суд по-своєму відзначив цю подію – визнав конституційним закон про декомунізацію, а заразом і мовну статтю закону про освіту, яка передбачає навчання в школах українською мовою. Дехто вважає: такі речі варто було б зробити незадовго після ухвалення згаданої Декларації. Але краще пізно – ніж ніколи.

Зрештою, 16 липня вступив у дію закон про мову, або як він офіційно іменується «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Вступив, викликавши велике невдоволення з боку нашого північного сусіда, а також наших внутрішніх адептів «русского мира», котрих у нас достатньо, в тому числі і у вищих сферах, і серед так званої опозиції, котра страшенно бореться «за життя», і нових «слуг народу», які зараз дружніми лавами йдуть до влади… Словом, де їх лишень немає.

Чому російське керівництво боїться української мови?

Якось так сталося, що 16 липня вище російське керівництво вирішило розкрити одну «серйозну таємницю» – до того ж на очах інтернаціональної публіки. Воно показало, що український закон про мову, власне українська мова, – це серйозна проблема для безпеки наших північних сусідоньків. Питання про цей закон Росія винесла на обговорення (небагато й немало) на засідання Ради безпеки ООН. Виглядає це як абсурд. Одначе…

Дозволю собі процитувати одного російського націоналіста (так він себе принаймні іменує). Це такий собі лікар Валерій Сінєльніков, який, до речі, не безуспішно розбудовував «русский мир» на теренах Криму. Книги його виходили величезними накладами. І, зрозуміло, поширювалися не лише в Росії, а й у нас. Не скажу, що ці книги відзначалися глибокомудрістю. Але окремі думки на увагу заслуговують. Так ось що пише цей російський націоналіст:

«Саме мова формує свідомість та мислення людини. Адже з самого раннього дитинства та до глибокої старості життя людини нерозривно пов’язане з мовою».

А ще в нього знаходимо таке:

«Кожна мова відображає певний спосіб організації та сприйняття оточуючого світу. А російська мова – це система систем, модель моделей… Те, що люди виражають з допомогою слів, з допомогою мови, складується, наче мозаїка, в певну картину світу. Причому люди активно творять свій світ мислеобразами й словами».

Сподіваюся – вам зрозуміло. Для російського націоналіста (а саме такі націоналісти при владі в Росії) мова має значення – та ще й яке! Мова творить світ, тобто «мір». Відповідно, російська мова – «русский мир». І там, де вона, панує, там Росія.

Тому в наших північних сусідів усіляко культивують свою мову. Намагаються її поширювати. Для росіян мова – це знаряддя експансії. Вкладаються величезні кошти в російськомовні мас-медіа, як у «високу» російськомовну культуру, так і поп-культуру, у російськомовні видання тощо. Скільки було зроблено, щоб ця інвазія «русского мира» за останні роки заполонила Україна! І щоб Україна ставала російською. Словом, один народ. Однією мовою спілкуємся – як не брати, то свати.

А тут на тобі – закон про українську мову. Як кістка в горлі. Це ж початок кінця «русского мира» в Україні. Треба щось робити! Раду безпеки ООН скликати…

Не так тії воріженьки – як «добрії люди»

Було би смішно, якби…

Так, на засіданні Радбезу ООН Росію не підтримали. Навіть нагадали про ті безчинства, які вона чинить на українських теренах.

Зате в Україні є чимала російська «п’ята колона». У політичному плані це передусім «Опозиційна платформа – За життя», що має всі шанси пройти на виборах у Верховну Раду й мати там чимало депутатів. Хоча більшість їм не світить.

Більшість матиме «Слуга народу». І, схоже, серед цих «слуг» є чимало проросійських адептів. Принаймні меседжі, які лунають з їхнього табору, свідчать, що вони не проти переглянути закон про мову, піти на зближення з Росією і таке подібне. Звісно, це можна розглядати як загравання з проросійським електоратом, значна частина якого ладна голосувати за «слуг». Але чи не станеться так, що коли «Слуга народу» отримає абсолютну більшість у Верховній Раді, то його керівники забажають виконати ці «передвиборчі обіцянки»?

Звісно, найкращою перепоною для цього стала б сильна проукраїнськи налаштована опозиція. Однак зараз, скажемо чесно, проукраїнські сили деморалізовані. Чимало виборців, які могли б за них проголосувати, не хочуть йти на вибори. Вони не бачать, за кого голосувати.

Відповідно, чимало проукраїнськи налаштованих партій мають низьку електоральну підтримку. І сумнівно, що вони зможуть потрапити до Верховної Ради. Проголосувавши за них, можна «спалити свій голос». Хоча можуть бути «електоральні сюрпризи», але, схоже, лише три партії, які декларують проукраїнську позицію і, здавалося, ладні захищати закон про українську мову, проходять до Верховної Ради. Це – «Європейська солідарність», «Батьківщина» та «Голос». Можна їм закидати, що вони не завжди послідовні в своїй проукраїнській діяльності. Але лідери цих політичних сил розуміють, що їхній електорат загалом патріотично налаштований. І з цим не можна не рахуватися. Тому й мусять діяти відповідно.

Треба розуміти: на цих парламентських виборах, попри все інше, доведеться голосувати й за захист української мови, котру росіяни трактують як одну із головних небезпек для них (не даремно ж вони з приводу нашого закону про мову Радбез ООН скликали!).

Ми ж би мали трактувати українську мову як один з головних елементів нашої безпеки. Адже мова – це «домівка буття». І саме з її допомогою ми творимо наш світ. Якщо цей світ не український – то який?

На жаль, це не дуже розуміли (а то й зовсім не розуміли наші очільники). Як, зрештою, й велика частина нашого люду. І чи зрозуміють це «слуги народу», які ладні схопитися за владне кермо?

На завершення хочеться нагадати: «Великому Майдану», спрямованому проти президента Віктора Януковича, передувала серія «малих майданів». Серед них був і «мовний майдан».