Спроба «Ялти-2»: «згадала баба, як дівкою була»

Зустріч Дональда Трампа, Сі Цзіньпіна та Володимира Путіна у Шеньчжені
фото: Getty Images

Зустріч трьох лідерів показала межі російських амбіцій

Найкращий підсумок «історичної» тристоронньої зустрічі лідерів США, Китаю і Росії в Шеньчжені, яка супроводжувалася чисельними публічними претензіями на «Ялту-2», зробив Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц. Він подарував учасникам саміту Коаліції охочих, який в той же час відбувався у Берліні, кусочки від Берлінського муру. А останній, як відомо, був символом розподілу Європи згідно з «Ялтою-1».

Навряд чи хтось, навіть у Москві, сподівався, що зустріч лідерів трьох держав з настільки відмінними інтересами, ситуаціями і стурбованістю може призвести до істотних змін у світі. Проте, кожен з учасників сподівався на позитивний медійний ефект для нього особисто. Чи виправдала зустріч ці сподівання?

Для Сі Цзіньпіна вона стала визнанням значущості Китаю, яка з часу завершення ІІ-ї світової війни значно зросла. Але нового імпульсу для подальшого розширення його впливу в регіоні і світі зустріч не дала. Цей вплив базується на зовсім інших, в першу чергу економічних, важелях, і від загальних фраз підсумкової декларації на кшталт «за все хороше, проти всього поганого» не залежить.

Нових зобов’язань Пекін, як і решта учасників саміту, також уникнув. Вважати загальну підсумкову декларацію, яка написана у стилі «за все хороше проти всього поганого», визначним результатом навряд чи можна. Тим більше, що включені до неї пункти не відображають ані реальної політики підписантів, ані їхніх планів на майбутнє. За винятком, можливо, одного – щодо критики Міжнародного кримінального суду. Проте на його політику вони, як непідписанти Римського статуту, можуть мало вплинути.

Для Дональда Трампа фотосесія і дружні обійми з лідерами двох країн, які США вважають конкурентами та джерелами безпекових викликів, дала хвилину медійної уваги. Можливо, це на якийсь час відтягнуло увагу ЗМІ від неприємних для президента тем програшу республіканців на проміжних виборах і його можливих наслідків. Однак, інтереси преси швидко змінюються, і обходити увагою нові внутрішньополітичні реалії надовго не вдасться.

У той же час, чергові заяви Трампа про дружбу з Путіним неприємно вразили європейців, і консолідації впливу Вашингтона в Європі явно не сприяли. Швидше, вони примусили задуматися над прискоренням розвитку альтернативних до американських військових спроможностей для повного виходу з-під залежності від США в оборонній сфері. Не сприяли повазі до позиції Білого дому у мирному врегулюванні заяви Трампа про мирні наміри Путіна, як і його рекомендації європейцям припинити допомогу Україні. Для України це стало черговим дзвіночком про ненадійність безпекових гарантій з боку США та необхідність їх забезпечення з опорою на Європу і її структури, зокрема ЄС і НАТО.

Мало чого досяг від тристороннього саміту і Путін. Якщо він сподівався у підсумковій декларації побачити хоча б натяк на індульгенцію за свої злочини в Україні та готовність лідерів двох найбільших держав світу до її поділу, з визнанням окупованих територій російськими – це виявилося ілюзіями. Якщо він думав, що підсумкова декларація трьох, з поваги до ролі їх попередників під час ялтинської конференції, може хоча б якимось чином вплинути на думку європейців у питанні встановлення миру на континенті, це був самообман. Якщо він вважав, що сидіння за одним столом з найсильнішими державами світу зможе підняти дряхліючу і знекровлену війною Росію до їх рівня – і тут він мав би розчаруватися. З поваги до величини ядерного потенціалу його пустили за стіл. Але перед тим Путіну дуже чітко пояснили різницю у статусі між ним і Трампом – м’яко, через протокольні натяки, але дуже дохідливо.

Окрім спільних фотографій, без жодних символічних рукостискань, за непропорційно великим круглим столом, який міг би символізувати хіба що всю глибину відмінностей між інтересами і можливостями трьох держав, нічого іншого до Москви він не привіз. Ремарки Трампа про його дружбу так і залишаться лише емоційними персональними ремарками американського президента. Трансформуватися у зростаючий тиск на Україну і Європу вони не зможуть, особливо враховуючи внутрішньополітичні американські реалії.

Спроба репетиції «Ялти-2» завершилася тим, чим і мала завершитися – демонстрацією неможливості повторення поствоєнного устрою Європи за лекалами 1945 року.