Чому Україна зробила правильно, коли проголосувала за резолюцію про ізраїльські поселення?

Сенсацією стало те, що її взагалі ухвалили, враховуючи послідовну позицію США з цього питання. Вашингтон завжди такі резолюції ветував, фактично «прикриваючи» Ізраїль в Раді Безпеки. Втім, цього разу, за резолюцію проголосували 14 з 15 членів Радбезу, а США – утрималися. Це одразу викликало бурю емоцій, надто – в українському медіа-сегменті. Оскільки Україна також проголосувала «за» резолюцію, чимало вітчизняних політиків, експертів, журналістів та громадських діячів засудили таку позицію офіційного Києва та підняли резонанс із цього приводу. Коментарів з приводу «зради України», «анти-ізраїльської змови в ООН» та «дебілізму української дипломатії» вистачало. Їхні ж опоненти навпаки – казали, що таке голосування в інтересах України, а Ізраїль – не є «рівним серед рівних» в контексті дотримування норм міжнародного права. Я особисто підтримую позицію України щодо цієї конкретної резолюції, і спробую пояснити: чому Києву треба було голосувати саме так, і чому це було правильним.

Що це за резолюція?

Я майже на 200% певен, що більшість людей, які коментували це голосування та «хаяли» нашу дипломатію за нібито «зраду Ізраїлю» — не читали і навіть не відкривали текст резолюції Ради Безпеки ООН №2334 (2016). Вдаватися в усі подробиці документу я не буду, хто захоче – може знайти його й почитати. Якщо підсумувати, резолюція:

1. Засуджує ізраїльську політику з будівництва поселень на окупованих з 1967 року палестинських територіях – на західному березі річки Йордан та у східному Єрусалимі.
2. Закликає припинити будівництво ізраїльських поселень на цих землях та визнає це порушенням норм міжнародного права.
3. Визнає, що будівництво ізраїльських поселень є головною перешкодою для відновлення мирного процесу на основі принципу «двох держав».
4. Закликає всі сторони розрізняти територію держави Ізраїль і території, окуповані у 1967 році.
5. Закликає сторони здійснити всі необхідні заходи для протидії та запобіганню терористичних актів та інших форм насильства.
6. Закликає сторони конфлікту сісти за стіл переговорів в рамках, визначених Квартетом з перемов у вересні 2010 року.

Загалом, у резолюції 13 пунктів + преамбула. Раджу всім, хто вважає, що Україна «підступно зрадила Ізраїль» — прочитати повністю цей текст. Частина питань одразу ж відпаде.

Автором резолюції спершу був Єгипет. Однак, під тиском з боку США, офіційний Каїр відкликав свій проект. Натомість, його «доробили» Нова Зеландія, Сенегал, Малайзія та Венесуела і подали на розгляд Радбезу 23 грудня. Після голосування, Ізраїль повів себе, як завжди, коли його інтереси не враховуються. Прем`єр-міністра країни Біньямін Нетаньяху публічно заявив, що не виконуватиме положення резолюції, попри те, що вона має обов’язкову юридичну силу. У США одразу ж запрацювала ізраїльське лобі, зокрема – у напрямку співпраці з новообраним президентом США Дональдом Трампом, який палко виступав проти резолюції. Тель-Авів відкликав послів з Сенегалу та Нової Зеландії та скасував офіційний візит прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана, який мав відбутися наступного тижня. Власне, на мою думку, саме остання новина й стала каталізатором «інформаційної бурі» в українському медіа-сегменті, а не факт голосування.

В чому полягає предмет суперечки?

Це, звісно ж, проблема будівництва ізраїльських поселень на палестинських територіях, захоплених Ізраїлем під час війни 1967 року. Зокрема, мова йде про Західний берег річки Йордан, східний Єрусалим та Голанські висоти. Перші ізраїльські поселення на цих землях почали будувати одразу після Шестиденної війни 1967 року. За даними МВС Ізраїлю, з 1972 по 2015 роки кількість єврейського населення у поселеннях на Західному березі збільшилася з 1 812 до 389 250 осіб, а на Голанських висотах – з 77 до 29 981 особи. Ізраїль послідовно виселяв місцеве арабське населення, яке й досі там становить більшість, і заселяв його власними громадянами.

Міжнародна спільнота із самого початку вважала будівництво цих поселень незаконним. Протягом 1979 та 1980 років Рада Безпеки ООН визнавала, що будівництво цих поселень не має під собою правових основ. Зокрема, позиція ООН була чітко окреслена у резолюціях Радбезу 446, 452, 465, 471 та 476. В усіх своїх документах, Рада Безпеки посилалася на положення Женевської Конвенції 1949 року, консультативний висновок Міжнародного суду ООН від 2004 року та відповідні резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Аналогічні висновки щодо законності поселень робили й Міжнародний комітет Червоного Хреста, і Рада ООН з прав людини.

Більше того, навіть у США будівництво ізраїльських поселень вважали порушенням міжнародного права. Зокрема, така позиція була втілена у доповіді юридичного радника Державного департамента США Герберта Ханселя у 1978 році. Своє невдоволення політикою Ізраїлю висловлювали в різні часи колишній постійний представник США в ООН Вільям Скрентон, екс-президент Джордж Буш-старший та колишній державний секретар США Сайрус Венс. Однак під час засідань Ради Безпеки ООН, США ніколи не голосували «за» резолюції, які засуджували Ізраїль. Навіть у 1980 році, коли резолюція 465 була ухвалена одноголосно, Вашингтон відкликав свій голос, заявивши, що це була «помилка». У 2011 році США наклали вето на проект резолюції, який засуджував будівництво поселень на окупованих Ізраїлем територіях.

У самому ж Ізраїлі окуповані території вважають «спірними», а всі закиди про незаконність будівництва поселень – спростовують. Вся правова основа позиції ізраїльського керівництва у цьому питанні базується на наступних аргументах:

• Арабські держави відкинули План ООН з розподілу Палестини від 1947 року;
• Йорданія в односторонньому порядку захопила території Західного берега та східного Єрусалима у 1949 році;
• Палестинські землі ніколи нікому юридично не належали, а тому питання, хто мав над ними суверенітет – залишається щонайменше спірним.

Крім того, на відміну від Голанських висот, які Ізраїль відверто анексував у 1981 році, Тель-Авів ніколи не оголошував про анексію Західного берега чи східного Єрусалима. А відтак, за словами ізраїльських урядовців, вони не несуть відповідальності за стан населення на цих територіях. Ізраїль також ніколи не визнавав резолюції, які так чи інакше засуджують його політику та закликають припинити будівництва поселень та заселяти палестинські землі своїми громадянами, таким чином витісняючи корінних арабів. Окремі ж ізраїльські політики не приховували своїх реальних намірів щодо зведення поселень. Наприклад, екс-міністр оборони країни Моше Даян писав: «У районах, з яких ми не збираємося йти, мають бути створені політичні факти шляхом зведення поселень, армійських баз, промислових та сільськогосподарських об’єктів…Це все засновано на припущенні, що ми залишатимемося на будь-яких територіях, де збудуємо форпост чи поселення».

Чому Україна голосувала «за» і чому це правильно?

Голосування країн в ООН – не просто підняття руки заради «галочки». Кожне голосування – це відображення офіційної позиції держави із усіма наступними наслідками – юридичними, політичними, дипломатичними та моральними. Голосування в Раді Безпеки, резолюції якої мають обов`язкову юридичну силу – справа надзвичайно серйозна. Адже від того, як країна голосує, вона демонструє своє ставлення до тих чи інших питань міжнародного порядку денного. Свою позицію держава формує, виходячи зі своїх геополітичних інтересів та стратегії національної безпеки, принаймні – кожна нормальна держава. Якщо Росія та Китай блокують резолюції по Сирії, це означає, що викладені там норми – суперечать їхнім інтересам. Я підкреслю – інтересам, а не моральним чи етичним принципам. На жаль, ці дві категорії в міжнародних відносинах рідко проявляють себе, особливо – на етапі прийняття рішень. Так само, якщо США блокує резолюції по Ізраїлю – вони не погоджуються із текстом, який може зашкодити їхнім інтересам на Близькому Сході або інтересам їхнього найбільшого союзника в регіоні. До речі, якщо країна «утримується» — це теж політична позиція, і вважати це «дипломатичною відмазкою» у разі, якщо опинився у делікатній ситуації – помилково.

Звісно, це все дуже очевидні речі, але вони важливі для пояснення позиції України в цьому питанні. Офіційний Київ завжди був послідовним прихильником «принципу двох держав» щодо арабо-ізраїльського конфлікту. Україна так само не один раз засуджувала будівництво ізраїльських поселень на окупованих територіях. А тому, голосування України у Раді Безпеки ООН 23 грудня 2016 року – не мало бути чимось несподіваним. Але головна причина, з якої Україна не мала права голосувати інакше, як «за» — нинішня політична ситуація, в якій ми всі опинилися. Справа в тому, що окупація та анексія Росією території Криму – це майже те саме, що Ізраїль зробив з Голанськими висотами. Ситуація у Західному березі не є ідентичною, але провести міжнародно-правові аналогії так само можна. Відтак, якби Україна проголосувала «проти» або навіть «утрималася», це поставило би Київ у доволі дивне становище. З одного боку, Україна добивається справедливості у питанні анексії Криму, з іншого – голосує проти або демонстративно утримується у питанні будівництва поселень на окупованих землях. Також, у цьому випадку, Україна фактично б визнала та підтримала окупацію та анексію територій, заснованих на аргументі «священного історичного права» на них. Це те саме, що визнати законним будівництво можливих російських поселень в Криму та на Донбасі і виселення там місцевого українського та/або кримськотатарського населення, при цьому визнаючи «історичне право» Росії на цих землях. Якщо вже й погоджуватися із цим твердженням, то тоді «історичне право» на палестинські землі має не Ізраїль, а нащадки ханаанських племен, які жили там до завоювання регіону юдейськими племенами. Але це інша дискусія.

Вся позиція України у її протистоянні з РФ ґрунтується навколо явних порушень Росією основоположних норм та принципів міжнародного права. Саме із цими юридичними аргументами Україна йтиме в суди, щоб вимагати компенсації за дії Росії та засудження анексії Криму та розв’язання війни на Донбасі. Саме тому, голосування України по ситуації з ізраїльськими поселеннями було доволі логічним. Сторона, яка голосує проти засудження порушень міжнародного права, не має морального права вимагати справедливості стосовно себе. А відтак, викликати нарікань позиція України 23 грудня не має.

А щодо аргументу «Ізраїль – наш союзник», то він взагалі не витримує жодної критики. Я розумію, що нашим політикам принцип «я – тобі, а ти – мені» — дуже близький. Та це не працює у міжнародних відносинах. Імперативом є лише геополітичні інтереси та національна безпека держави. З цього погляду, Україна вчинила правильно, оскільки ситуація з Кримом та Донбасом є важливішою, аніж непослідовна і, якщо чесно, доволі незначна співпраця з Ізраїлем. Тель-Авів вже не раз «утримувався» у голосуваннях щодо анексії Росією Криму і завжди займав нечітку та обережу позицію, коли це стосувалося засудження РФ. А співробітництво Ізраїлю і Росії у військовій сфері – й досі активно триває, а ізраїльські безпілотники так само продаються Кремлю. Я вже мовчу про такі справи, як, скажімо, розшук та затримання екс-міністра палива та енергетики України Едуарда Ставицького, в якій Ізраїль, м`яко кажучи, не виявив особливого інтересу.

Тель-Авів грубо та послідовно порушував норми та принципи міжнародного права, ігнорував резолюції Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН, і такі дії мають засуджуватися з боку міжнародної спільноти. Я навіть візьму на себе сміливість сказати більше: поведінка Ізраїлю стосовно палестинців за правління Біньяміна Нетаньяху – нічим особливо не відрізняється від поведінки Росії в Україні. Примусове виселення місцевого населення, заселення окупованих земель своїми громадянами та анексія територій – це міжнародні злочини. Кричати про «анти-ізраїльську змову усього світу» — як мінімум, недоречно та несерйозно. А аргументи в стилі «араби самі напали, ну хай тепер розплачуються» є ознакою незнання теми та доволі поверхневого і спрощеного уявлення про події 1967 року та історію становлення держави Ізраїль. А стверджувати, що тепер «Ізраїль визнає Крим російським» — маячня, бо Росія сама проголосувала «за» резолюцію, а відносини між двома країнами далекі від того, щоб Ізраїль пішов на такий радикальний крок, як визнання анексії.

Хто винен?

На мій погляд (і я згоден з багатьма фахівцями у цій галузі, в тому числі ізраїльськими), в усій цій ситуації, винним є прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху, а не «світова анти-єврейська змова», про яку він параноїдально розповідає. Саме він завів країну в глухий кут. Протягом останніх років він значно прискорив будівництво поселень, особливо в зоні «С» на Західному березі річки Йордан, та руйнування домівок палестинців. При цьому він знав про негативне ставлення до цього США та ігнорував попередження з боку Вашингтона. Ще у липні так званий Квартет з питань мирного процесу на Близькому Сході опублікував свою доповідь щодо стану переговорів та ситуації на окупованих територіях. Більшість пунктів доповіді лягли в основу резолюції, яку голосували 23 грудня. Але Нетаньяху було байдуже, він лише пригрозив, що взагалі вийде з перемов, якщо Квартет буде й надалі «анти-ізраїльським». Знаючи все це, Нетаньяху, вочевидь, не думав, що його поведінка змусить США так проголосувати у Раді Безпеки. Всі його думки вже були із Дональдом Трампом, який відомий своєю анти-палестинською риторикою. Ізраїльський прем`єр, ймовірно, навіть не вірив, що адміністрація Обами може зробити такий «подарунок» за місяць до завершення свого правління. За 48 годин до голосування, Нетаньяху вийшов до журналістів, та заявив, що «ситуація для нас ніколи не була кращою». При цьому проблема навіть не лише в нібито «зраді» Обами (лише пару місяців тому «поганий Обама» підписав указ про виділення Ізраїлю допомоги у розмірі 38 млрд. доларів). Щоб зрозуміти масштаб «дипломатичного провалу» Нетаньяху, погляньмо, хто ще проголосував «за». Нова Зеландія, прем’єр-міністр якої Білл Інгліш, у 2003 році публічно критикував тодішнє ізраїльське керівництво за «співпрацю» з Ясіром Арафатом. Китай, про який Нетаньяху особисто казав, що, мовляв, «їм взагалі немає діла до палестинців, їм важливі наші новітні технології». Росія, президент якої Володимир Путін є палким другом Нетаньяху, який його хвалив і обнімався з ним під час двосторонніх зустрічей. А ситуація з Трампом – це кульмінація дипломатичного хисту ізраїльського лідера. Заручившись підтримкою Трампа, при чому публічною, він вивів його на міжнародну арену. А тому поразка Нетаньяху стала автоматично й поразкою Дональда Трампа. Оскільки жоден з інших лідерів держав, окрім президента Єгипту, який під тиском відкликав свій проект резолюції, на Трампа та його заклики увагу не звернув. Навіть екс-міністр оборони Ізраїлю Ехуд Барак після голосування написав у «Твіттер»: «Безпрецедентний провал у Раді Безпеки ООН. Прем`єр-міністру варто звільнити свого міністра закордонних справ». Тому, не слід шукати винних в українському МЗС, «слабкому Обамі» чи у «світовій анти-єврейській змові». Голосування Радбезу було очевидним, а позиція України – логічною, виваженою та правильною.