Україна та Європа однаково потрібні одна одній

Перед Україною з'явилася перспектива членства в Євросоюзі, вже цілком відчутна, а не абстрактна мрія-ідея. Ця обставина сама по собі різко змінює політико-смислове поле: віднесеність євроінтеграційних цілей у далеке майбутнє завдовжки у кілька десятиліть породжувало невдоволення та недовіру до європейських партнерів, сприяло поширенню фантазій про самодостатність України та її особливий шлях. На неєвропейськості України, на тому, що вона недостатньо хороша для Брюсселя, грали і представники прокремлівських сил тоді, коли вони ще на чомусь грали.

Війна сильно скоригувала уявлення про власні можливості країни та значення партнерської підтримки. Власне, це була взаємна корекція як в українців, так і в європейців, які гостро відчули свою вразливість, відкинули колишню снобістську відстороненість і кинулися проявляти солідарність у спектрі від гуманітарної допомоги до постачання зброї, дедалі серйознішої.

Зміна уявлень про себе та одне про одного відбувається з небувалою швидкістю, і українці поки що кидаються між прокльонами на адресу західних партнерів, які не допомагають у потрібному обсязі і в потрібний термін, і дитячою радістю, коли на озброєння ЗСУ надходять пристойні вбивчі іграшки. Недостатність допомоги викликає здивування та лють. Причому позиція «не хочуть» передбачає деяку західну всемогутність: вони могли б, але підступно уникають. А позиція «не можуть» жбурляє в інший кінець смислового спектру, підкреслюючи слабкість партнерів, які виявилися не такими могутніми, як нам і їм самим здавалося.

Але зростаюче включення України до клубу європейських, ширше – західних союзників, спочатку де-факто, у ході щільної взаємодії по ходу війни, а незабаром, очевидно, і формально, нехай поки що у статусі кандидата, але вже цілком реального, змінює її роль зовнішнього прохача та споживача підтримки. Як активного, причому найактивнішого учасника військової ситуації вона гостріше за інших стикається з необхідністю організувати загальний фронт боротьби, відчуває як його потенційні можливості, так і непереборні межі.

Ще не увійшовши до європейської спільноти на загальних підставах, Україна вже отримує вичерпне уявлення про те, як це бути частиною цієї спільноти, з необхідністю враховувати заплутану конфігурацію різнорідних інтересів та відстоювати власні, не поступаючись пріоритетними. Наскільки складне завдання створення нової архітектури європейської безпеки, про яку стільки йдеться останнім часом, стає зрозуміло вже зсередини, в ході безпрецедентно інтенсивного процесу і на правах найважливішого учасника історичних перетворень, а не як визначення некондиційного і при цьому нахабного претендента. Ми не в становищі тих, кого «беруть», «підібрали». Ми обіймаємось із європейцями в біді.

Так, Європа неповна без України. Тепер нам треба один одного максимально відстояти.