Дмитро Штибліков: сторінки з життя «кримського диверсанта»

Ми живемо в епоху політичних в’язнів. Знаємо імена багатьох, статті, за якими судили, географію російських тюрем, де окремі з них вже відбувають покарання. Ми не відповідаємо собі на запитання, скільки вони ще сидітимуть? Просто боїмося відповідати. Деколи здається, що ми готові сховатися від цієї правди. Москва ж завжди гноїла чужих героїв. Або їх знищувала. Заради власного комфорту хочеться нам сховатися від усвідомлення, що ми їх втрачаємо. І коли ти вже встановлюєш внутрішню дистанцію між собою та цією правдою (правдою, що вийдуть не всі, що дехто буде сидіти дуже довго), раптом трапляється щось, що знову нагадує тобі про твій больовий поріг. Тебе витягують з київського ландшафту і ніби силоміць змушують дивитися в бік «Лефортово», Якутії, Сибіру, ще раз згадувати про тортури, приниження, які наші переживають там. 

Для мене цією подією був арешт у Криму Дмитра Штиблікова. Колишнього військовослужбовця, а потім журналіста, аналітика, мого гарного приятеля.

Через тиждень після його арешту я сказала собі: «Стоп. Ти нічого не зможеш змінити. Варто перестати нервувати та думати про це». А потім я вирішила, що я не хочу про це забувати.  Про них не можна забувати, бо тоді вони точно зникнуть, навіть якщо залишаться живими. Дмитро був чи не єдиним, кому я (по повній програмі вихованка Львова, яка терпіти не може радянських свят)  вибачала вітання з дурним 8 Березня. Ну але він супроводжував це десь таким текстом: «Я знаю, що ти таке не святкуєш. Але у неотесаних пострадянських мужиків нема іншого дня, коли б вони казали, як ви прекрасні, і що життя без жінок неможливе». Він нагадує мені Якова Меха зі «Століття Якова». Ні, Дмитро не сидів у криївці, не був ні майданним, ні «диванним» бійцем за Україну, хоча не був боягузом. Але родина є для нього усім. Чистота та відданість – рідкісні у наш час якості. Тоді, ще до війни і до президентства Януковича, на порозі УНІАНу з’являвся вайлуватий севастопольський ведмедик (Дмитро був нашим автором, власне кажучи, я відкрила його як журналіста) з цукерками «Рошен».

- Вибачте, що приніс «Вечірній Київ», що в Тулу зі своїм самоваром, - сміявся він. 

Він показував фото доньки, запрошував у Севастополь. Відчувалося, як він любить Крим. Розуміючи, як у часи анексії сприйматимуть військових аналітиків, я подзвонила йому. Тоді ще місяць після березня працювали наші мобільні оператори.

- Дмитре, що ти вирішив?

- Центру вже нема. Тут усі мої. Я нікуди не поїду. Я і гайку крутити вмію.

Потім я умовляла його поїхати на серйозну міжнародну конференцію в Лондон, заманювала цікавою компанією, гарним прийомом, дискусією, можливістю розказати про Крим, сподіваючись, що вони зважаться-таки перебратися. У відповідь чула: ні-ні, ми залишаємося. 

В ці дні у Фейсбуці я списувалася із друзями Дмитра та тими, для кого це ув’язнення було таким самим особистим шоком. Вони разом вчилися в Київському загальновійськовому училищі (його вже не існує), яке готувало розвідників. Це училище закінчував один з героїв Арнольда Шварценеггера – Данко з фільму «Красная жара».

Воно було відомим у Радянському Союзі. Розташовувалося на «перехресті» так називалось місце біля ст.м. «Жовтнева» (тепер «Берестейська»). Таке собі училище. Зранку зарядка. Потім навчання. Дисципліни: розвідка іноземних армій, бойове застосування засобів розвідки, вогнева підготовка, воєнна історія, вища математика, прикладна механіка, і особливо – посилена англійська, або китайська, португальська, німецька, французька – для кожної групи своя мова. Як і належить: серед потенційних ворогів розглядали США, Німеччину та Китай. Випускники цього училища не дуже-то й були готові зустріти незалежність. Вони вступили у військове училище в 1988 році, ще коли був Радянський Союз. Цей злам епох був важким не лише для старшого покоління. Один з колишніх курсантів, що був другом по взводу, Сергій Ткаченко (сьогодні він внутрішній аудитор) розказав мені бувальщини про курсантське життя: «Ми непросто пережили падіння Союзу. Ми ж готувалися служити по всьому Радянському Союзу, я особисто на Далекий Схід збирався. А тут незалежність. Перед нами вибір – чи складати присягу на вірність Україні, чи йти з армії. Дмитро обрав служити Україні. Він тоді підкорився долі. Повернувся в Крим. І він був гарним військовим, аж поки не полігоні не трапився недостріл (коли патрон застрягає в каналі ствола кулемету БТР, його діставати ризиковано), допомагаючи бійцю він отримав поранення, його списали. Дмитро у фізичній підготовці не особливо вирізнявся, сидів за книгами. У нього було якесь внутрішнє благородство: балагур, веселун та інтелектуал. Деколи ми купували за тином пиво, грали в карти. А він сидів з книгами… Ставши старшими, ми ходили строєм та коли нам не подобалася пісня, крокували під пісні з мультфільму про бременських музикантів. Генерал почув, викликав ротного, почав демонстративно лаятися, але потім зрештою сміявся і нікого не карав. Офіцери випускники Київського ВОКУ відрізнялися особливою вдачею, серед випускників інших училищ. Я після незалежності склав присягу народу України, але з армії пішов. Я не був готовий залишати Україну, не хотів їхати і до Росії, але й не знав, якою буде нова військова реальність. Зрозумійте, нас навчали іншого, ми у повній бойовій викладці йдемо під Київ, неподалік села Старе Бориспільського району, (Ржищівський навчальний центр) в табір тренуватися, якщо дорогою зустрічаємо націоналістів, що було вже на третьому-четвертому роках навчання, на їхні заклики показуємо непристойні жести. Так званих бандерівців сприймаємо як ворожий елемент. Так нас навчали. І раптом усе помінялося. Це вимагало часу, щоб пережити. Я ніколи не шкодував, що залишився тут. Дмитро теж не шкодував. Ми зустрілися з ним на 20-річчі випуску, він жартував, казав про поранення, що пише статті про армію. Я не вірю, що він був шпигуном у Криму, бо його IQ цілком достатнє, щоб прорахувати наслідки такої роботи. Неможливо, щоб він ризикував рідними».

Близьким другом Дмитра був і Олександр Носов, полковник запасу.

- Дмитро був дуже відданий. І дуже людяний, - розказав Олександр. - Ніколи не чув від нього якихось бравих чоловічих байок. Я пам’ятаю епізод, як мене контузило на полігоні. Він швидко надав мені першу допомогу. В дорозі до шпиталю, щоб підбадьорити, називав (слід було кричати, бо я нічого не чув,  у вухах стояв гул) «глухий Ніс». Як ще ніс може бути глухим? Він був старшим за мене на цілий місяць, але йому здавалося, що це багато. Я переконаний, що відео, де він зізнається у своїй розвідницькій діяльності, зроблено після багатоденної психологічної обробки Дмитра. Майже не сумніваюсь, що для отримання такого зізнання використовувалися психотропні речовини. Всі ці дні я намагаюся отримати дозвіл Дмитра на адвоката. Я через соцмережі звертався в той чи інший спосіб до колишніх однокурсників, деякі з наших колишніх працюють у ГРУ. Від одного навіть отримав смс-ку, що на своїх приціл не наводжу. Цей «детектив» – абсолютна дурість для нормальних людей, але логічний для ФСБшника, який все це замислив. Якщо раніше, 10 років тому, служив Україні, – отже, диверсант? Якщо раніше служив, але в ситуації анексії вирішив залишитися на окупованій території, на землі своїх предків і своїх дітей, – отже, треба було йти в їхні «каральні» органи і зливати все, що знав, треба чи не треба... показати, що ти «їхній». Так робили і роблять багато хто. А якщо вирішив старе залишити історії і почати все заново при новій владі, то виходить,  так не буває? Тебе виловлять тоді, коли у них не буде іншої реальної «риби», і будуть списувати на тебе все, що захочуть, так довго, як цього вимагатиме «їхня» ситуація (ази вступного курсу в основи розвідки і контррозвідки). І тривати таке затримання може від кількох днів до кінця життя. В такому випадку не потрібна розкриваність - тут потрібен сам процес! Пропаганда – сильна штука. Деколи мене називають ідеалістом та жаліють моїх зусиль у цій справі. Нехай. Я зроблю все, щоб у Дмитра був український адвокат.

Коли писався цей текст, тільки до одного з трьох кримських диверсантів потрапила адвокат. Дмитру передали ліки. Але дружина його не бачила – тільки передала. Може, він ще не в «Лефортово», а ще в Криму? Невідомо... Помітно, цю тему випустили з рук російські медіа. Отже, ще є надія.

Лана Самохвалова, для «Главкома»