9 травня - знущання над пам’яттю загиблих і живих

«Якщо ти плакав в дитинстві над лютою смертю Байди, над стратою козаків у польському полоні, над знущанням польських панів над гречкосіями - ти вже ніколи не будеш іншим. Якщо ти не читав "Кобзаря", а дивився з друзяками з підворітні в перервах між "орлянкою" і гоп-стопом лише фільми про війну з кровожерливими німцями, ти будеш влаштовувати паради, на яких в потягах, як в тому анекдоті, незважаючи на 65 років миру поранених, все будуть везти і везти. Ти ніколи, ні за яких обставин, не станеш іншим, бо власна ілюзія тобі пупок надірве»

Сергій Левитаненко «Печерний та махровий, але такий природній. Я існую»

Минулися дві сумні дати: 9 травня - день закінчення ВВВ, 12 травня - проводи.

Для мене друга дата завжди була чомусь більш урочистою та менш фальшивою. Люди, поминаючи близьких та рідних на цвинтарях, завжди здавалися більш людяними та добрими, аніж у колонах демонстрантів та показово вітаючи ветеранів, більшість із яких у звичайному житті недолюблювали.

Було щось щемливе і поважне, коли інші люди підходили до твоїх батьків і пропонували їм випити на цвинтарі за своїх померлих батьків, і щось дратівливе у гучних галасливих чергових пиятиках громадян у закладах громадського харчування на 9 травня.

На цвинтарі - сенсовий ритуал, а на святі - змушена необхідність відмітитися. Засвідчити нещиру запопадливість перед діючою владою.

9-го травня я сам для себе вирішую по кому у мене жалоба і кого я маю вшановувати!

Чому ця влада мені нав’язує з усіх телеекранів та адміністративних будівель з чужими георгіївськими прапорами своїх героїв та божків?

Мовляв, ти живеш тільки завдяки їм! Та ні, живу я завдяки Богові, тільки завдяки Його милості, навіть враховуючи, що серед тих солдат були мої поранені та вбиті дідусі.

Їх я згадаю 12 травня, на проводи. Згадаю щиро і подякую за усе. І заплачу над їхньою нещасливою долею, яка втиснулася у часи тоталітарного людожерського режиму.

А усі ці фальшиві владні свята із потішними полками та виснаженими від довготривалості святкування ветеранами - це знущання на пам’яттю загиблих і живих. Бо будь-яка казенщина є знущанням над людиною, її душею.

Хліба та видовищ раз на рік - це не про нас. Вільного вибору та поваги до кожної окремої думки - ось чого український народ завжди прагнув!

У мене складається враження що ці гучні, як дзвін тазика, святкування Дня Скорботи за усіма загиблими у війні стали для нинішньої влади помстою усьому народові.

Тобто, у нас є - тільки одне Свято! Все інше - вигадки бандерівців та обдуреного ними нерозумного українського народу.

Коли влада не підхоплює народні звичаї та традиції, не відчуває їх, а нав’язує народові свої, така влада - приречена.

Радянська своїм прикладом це довела.