Освітня реформа: потрібно робити все, щоб за формою не втратили зміст

- Добрий вечір, Ларисо Миколаївно.

- Добрий вечір, Валентино Іванівно! Як я рада, що ви мені подзвонили. Ви хочете порадувати мене новим віршем?
- Так. Слухайте.

Валентина Іванівна – це вчителька початкових класів. Не моя. І не моїх дітей. Вчителька-еталон. Вчителька, яку всі поважають. Мудра, творча, досвідчена, в літах. Кожного року батьки умовляють її взяти клас. Кожного року вона телефонує мені й каже, що оце доведе цей клас і все, на відпочинок. Кожного року в мене йокає серце при її словах від розуміння, що діти втратять цілий світ без такої вчительки.

Слухаю її голос у трубці і всміхаюся. Колись зав’язалася наша дружба після творчої зустрічі з її школяриками, з тих пір під кожен новий рік Валентина Іванівна телефонує мені, щоб порадувати новим, написаним нею віршованим новорічним привітанням. Це вже у нас така традиція. Під кожен новорічний вечір, коли вже на столі шампанське й олів’є, телефонує Валентина Іванівна… Поезій у неї багато. Не злічити сценаріїв свят, написаних її віршами. А скільки пісень перероблено на відомі мелодії – слова переписані на шкільну тематику. Пише для внутрішнього використання в класі. Не дивлячись на вік, завжди має фонтан ідей і тону креативу. Бувають такі люди, в яких душа не старіє, ото хіба здоров’я підводить.

Слухаю трубку, радію, що чую її голос. Ловлю себе на думці, що чекала цього дзвінка.

- Як поживаєте, Валентино Іванівно?
- Ох, ноги зовсім замучили. На третій поверх у свій клас туди-сюди… по сходах. Думала вже не брати, так батьки прийшли, умовили. Оце доведу цей рік - і на відпочинок.

Моє серце знову – йок.

- Реформа ж у нас, - продовжує Валентина Іванівна по той бік слухавки.
- І як? – цікавлюся. 
- Ох! – зітхає вчителька.

Валентина Іванівна не з тих, хто опиратиметься змінам. Не з тих, кого треба примушувати до креативу. Сама кого хочеш закреативить.

- Що ж так тяжко, Валентино Іванівно?
- Ви тільки вслухайтеся, Ларисо Миколаївно, як звучить: «Нова українська школа»! Нова. А де УКРАЇНСЬКА, я питаю? Українська – де?
- Нема?
- Знищується. Якби ви тільки знали, яке засилля іноземних слів! Лише до слова «говорити» в українській мові існує 108 синонімів. Ні, нам нашого не треба, нам іноземне подавай.

О, це я в курсі. Розумію, про що вона. З подачі міністерства освіти на кожному кроці чую «булінг». Все телебачення, усі школи, батьки, вчителі булінгають. Як показилися мавпувати. У нас що, не було такого поняття? Було. Цькування, насилля. Чому воно раптом булінгом стало? Бо реформа? Бо грантові гроші?..

Валентина Іванівна тим часом продовжує. 
- Запозичуємо іноземний досвід. Чудово! Запроваджуємо нові форми і методи – прекрасно! Але ж для чого руйнувати ВЛАСНІ напрацювання? Одним махом. Для чого за новими формами втрачати свій зміст? Та весь світ читає нашого Сухомлинського! Нам же Сухомлинський не підходить, нам давай фінську систему, нам давай шведську модель. Кажу про це на методоб’єднаннях, вчителі підтримують, щоб я не мовчала, мовляв, заслужену почують. Я й не мовчу. А що мені втрачати? Кажу міністерським, що ж ви робите? А вони: «Ви вже стара. Вам пора на пенсію». Я то піду. Та хіба ж можна отак безоглядно своє нищити? Кажу їм: «Ви послухайте практиків. Ви там у міністерствах – теоретики. А ми в школі – практики. З душами дитячими ми працюємо. Нас послухайте. Оце нашим діткам підійде, з оцим ми ще попрацюємо, подивимося, а оце нам шкідливе! Нам українців виховувати. Не потрібне нам оце.

- Чують?

- Ні. І не збираються. Досвід зараз нікому не потрібний. Шкода мені. Душа болить. Знищують українське…

Поговорили про те, се. Переважно про школу. Поклала трубку. А розмова не йде з голови. Вже який день прокручую. Роз’ятрила мені душу Валентина Іванівна. Так, знаю, є вчителі, які не хочуть змін. Це не той випадок. Цій вчительці болить інше. Щоб за формою не втратили зміст. Щоб за реформою не знищили українське…