Вистава «Слава героям»: коли всі глядачі наче під гіпнозом

Я знала, що такі вистави є. Що так буває. Я читала про це: вистава закінчується - а в залі тиша. Я ще таких вистав не бачила, щоб не аплодували. Сьогодні це сталося. Сьогодні ставили ту п'єсу, коли овації вмикаються з запізненням. Не можу сказати, що це була геть ідеальна тиша, але аплодисменти були настільки невиразні, що здається, актори аж розгубилися. А може вони й не помітили. Мені здалося, вони були ще там, по той бік реальності і вийшли на поклон ще в режимі автопілоту. Мені здалося, вони були ще в тому житті, яке грали, а ми, глядачі ... ми, були разом із ними. Хіба в житті, коли сміються, аплодують? Хіба в житті аплодують, коли плачуть? Хіба аплодують у житті, коли боляче? Ото ми й мовчали, пришиблені враженням. Нам, глядачам, потрібен був час, щоб прийти до тями і зрозуміти: це вистава, ото актори, ти глядач – плескай. Але ми були наче під гіпнозом. Зусиллям волі ми піднімали руки, які не слухалися, тому оплески вийшли кволі. У нас не було сили аплодувати! А може ми не хотіли псувати враження сторонніми звуками. На що ми спромоглися залою - це встати... Нам ще потрібно було трохи часу, щоб знову почати повноцінно дихати. Щоб побачити себе з боку і усвідомити, як дивно це виглядає, зала стоїть і мовчить, чи плескає ледь не беззвучно - а гра була ж блискуча! Коли ми нарешті отямилися – актори вже пішли зі сцени. Ми розгубилися. І що ж тепер робити? Зал глядачів стояв і безпорадно озирався, і не розходився...

Отут і грянули аплодисменти, гучні, як і повинно бути. І вигуки «браво», хоч горло ще не відпустив клубок. Актори виходили за-за різних куліс, гукаючи один одного, бо, мабуть, уже встигли розійтися. А ми аплодували... Аплодували… Повертаючи їх на сцену...

Я не знаю, як актори будуть відходити від своєї ж гри, бо глядачі від переживань, здається, ледь вижили...

Хтось колись казав: «Є кіно - театр зникне». Ніколи. Театр - вічний.

Вертаємося додому пішки. Якийсь час мовчимо. Поруч ще й досі схлипує доня. Син до неї схиляється: 
- Ти теж ревів! - вона до нього.
- Так, - зізнається син, - за радянським солдатом, уявляєш. Ніколи не подумав би, що так зачепить. А ти за ким плачеш? 
- Я за бандерівцем, - і додає жалібно, - от як тепер жити?..
- Треба наших бабусь привести на перегляд, щоб не тільки «кармеліти» в житті бачили, як гадаєш? - питаю в чоловіка.
- Так, це не пластмасові російські актори. Що радує - наші на порядок вищі! - відповідає чоловік і тут же прохоплюється, - Ти хочеш інфаркту? Ні, ну Зіна, медик, ще переживе, імунітет спрацює, а Оля?
Я зітхаю:
- Але ж так хочеться. Для переосмислення...

Ідемо вечірнім Києвом по Інститутській. Горять нічні ліхтарі. На деревах - портрети майданівців. На Майдані - портрети січових стрільців, а поруч - сучасних вояків. Як все переплелося... Вистава і життя, минуле і сучасне... І війна, яка ніяк не закінчиться...

Знову згадалася зала. Серед глядачів сидів «атошник». На якомусь епізоді він затулив долонями вуха, а потім і всю голову обхопив руками. Трохи попереду схлипнув якийсь чоловік... І я плакала... І сміялася... Позаду теж реготали… І теж плакали...

Акторам і всім причетним, якщо існує у світі краще слово, ніж «дякую», то воно ваше: Віталіна Біблів, Ірина Ткаченко, Сергій Кияшко, Ксенія Баша-Довженко, Дмитро Рибалевський, Олексій Гнатковський, Павло Ар’є, Стас Жирков, Ірма Вітовська, Ростислав Держипільський, Володимир Стецькович, Володимр В’ятрович, Дмитро Солодкий, Сергій Огрудницький, та інші.

Чуєте, ІНШІ (так не люблю це слово) - дякуємо!