Стратегічний оборонний бюлетень – прихована безпорадність Радбезу

Зважаючи на його поточний стан та виклики,  які постали перед Державою, власний досвід начальника Генерального штабу Збройних Сил України  1993-1996 років, дають можливість поділитися думками з цього приводу.

Стратегічний оборонний бюлетень (СОБ) є відкритим документом оборонного планування, який спрямований  на визначення основних напрямів реалізації воєнної політики України та розвитку сил оборони до кінця 2020 року. Це замисел, або дорожня карта реформування оборонного сектору України, що визначатиме шляхи його впровадження з урахуванням підходів та принципів зовнішньої політики України, у тому числі і тих, які застосовуються країнами – членами НАТО.

Оцінка стану воєнної безпеки держави та досвід участі Збройних Сил України у антитерористичній операції виявили низку проблем функціонування сил оборони в умовах поточних та потенційних загроз.

Зупинюсь на найбільш вразливих проблемах, що стосуються питань управління силами оборони, а саме на визначенні, формуванні  та розподілу відповідальності посадових осіб стосовно їх застосування  та керівництва ними.

Побудова більш ефективної системи керівництва силами оборони з урахуванням принципів, які прийняті в країнах – членах НАТО, визначено (чомусь) першою за пріоритетністю стратегічною ціллю цього бюлетеня (СОБ).

Згідно з документом, для досягнення зазначеної цілі планується усунути наявне дублювання та забезпечити більш оптимальний розподіл функцій і завдань між Міністерством оборони України та Генеральним штабом Збройних Сил України.

Спілкування з фахівцями, що брали участь у розробці схваленого СОБ підтвердило, що відпрацювання принципових підходів щодо розподілу повноважень, відповідальності, підпорядкованості та підзвітності посадових осіб вищого керівництва Міністерства оборони та Збройних Сил України виявилося  найбільш складним етапом роботи як для національних, так і залучених експертів. Посилаючись на євроатлантичний  досвід та стандарти, згаданим Стратегічним оборонним бюлетенем України до 2020 року планується:

призначення цивільних Міністра оборони України, його заступників та Державного секретаря Міністерства оборони України;

введення окремих посад «Головнокомандувача ЗС України» та «Начальника Генерального штабу ЗС України», які на цей час об’єднані в одну;

виключення дублювання функцій між Міністерством оборони України та Генеральним штабом ЗС України, забезпечення їх більш тісної взаємодії та повну інтеграцію у подальшому.

При цьому передбачається, що:

Міністр оборони України відповідатиме за формування та реалізацію політики держави у сфері оборони, оборонне планування, програмний та ресурсний менеджмент, ефективний демократичний цивільний контроль над Збройними Силами України, а також контроль за використанням оборонних ресурсів, всебічним забезпеченням життєдіяльності, функціонуванням, розвитком та застосуванням ЗС України.  (Майже повноваження Верховного Головнокомандувача).

Головнокомандувач Збройними  Силами України буде найвищою військовою посадовою особою та матиме усю повноту повноважень щодо управління ЗС України,  відповідатиме за готовність до виконання покладених завдань та управління застосуванням ЗС України, а також переданих у його підпорядкування сил і засобів інших складових сил оборони; (Не передбачені повноваження ресурсного забезпечення, чому?)

Начальник Генерального штабу ЗС України (ГШ ЗСУ) відповідатиме за  виконання завдань і функцій, покладених на Генеральний штаб ЗС України, у тому числі щодо планування оборони держави, стратегічного планування застосування ЗС України та визначених сил і засобів інших складових сил оборони,  координації і контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та силами оборони. (А де міністр оборони при роботі з органами виконавчої влади?)

Планується також до 2020 року відокремити функції формування, підготовки та розвитку військ (сил), які будуть покладені на ГШ ЗСУ  і командування видів (окремих родів військ) ЗС України. Для цього передбачається введення посади «Командувач об’єднаних сил», який підпорядковується Головнокомандуючому ЗС України та буде здійснювати планування застосування та безпосереднє управління об’єднаними силами і засобами Збройних Сил України, які передані у його підпорядкування, українськими національними контингентами і персоналом під час їх участі у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки. (Максимум бригада за рішенням ВР України).

На перший погляд, запропонована  система керівництва силами оборони виглядає логічною.

Президент України – Верховний Головнокомандувач Збройними Силами України. ЗС України це тільки Сухопутні війська (СВ), Військово – повітряні сили (ВПС) та Військово –морські сили (ВМС). Ми не бачимо тут МВС, СБУ, прикордонників, урядового зв’язку та інших силових структур, створених за законами України.  Краще би було – Верховний Головнокомандувач силами оборони України.

Міністр оборони України, підпорядкований Президентові України. Являється цивільною особою, політиком, членом Кабінету Міністрів України і перебирає на себе формування та реалізацію політики держави у сфері оборони, оборонне планування, програмний та ресурсний менеджмент. (Дивно, бо занадто!)

Головнокомандувач ЗС України (його бачать за прикладом країн –членів блоку НАТО в якості головного керівника оборони, Chief of Defence). Він підпорядковується міністру оборони України (цивільній особі,  та не Верховному Головнокомандувачу, як зараз).

Начальник Генерального Штабу Збройних Сил України, командувачі видів (окремих родів) військ та командувач об’єднаних сил – підпорядковані безпосередньо Головнокомандувачу ЗС України.

У мене особисто, та й не тільки,  виникло багато питань до запропонованих «новацій», які закладають у майбутнє України та її обороноздатність таку «дорожню карту», за якої ми зайдемо туди, де були у 2014 році, коли не мали ні системи управління,  як державою, так і власними Збройними Силами. Яке наукове підґрунтя, або який досвід покладено в основу таких рішень? Власної воєнної науки ми ще не маємо, радянську  школу ведення війни відкинули, а іноземної не набули. Здавалося, що здоровий глузд повинен був підказати шлях до вирішення цієї проблеми, і група практиків і науковців на основі вивчення чужих помилок, дійшли б відповідних пропозицій не на шкоду обороні держави…

Пропоную торкнутися досвіду держав – членів НАТО, які пройшли через подібні реформи  згадавши і національний  досвід  реформування Міністерства оборони та ГШ Збройних Сил України.

Міністерство оборони України формувалося з нуля, тому що у складі Кабінету Міністрів України у 1991 році такого міністерства не було. У нас була відносна свобода вибору структури та чисельності міністерства з урахуванням  досвіду будівництва Радянської армії,  досвіду ведення локальних війн,  скорочення чисельності угруповань та ліквідації ядерних озброєнь. До 2004 року в Україні було єдине оборонне відомство на чолі з Міністром оборони – Головнокомандувачем Збройних Сил України. Міністр оборони, який був  військовослужбовцем та Головнокомандувачем Збройних Сил України мав необхідні повноваження  та реальні важелі щодо  підтримання військ (сил) у бойовій готовності, їх матеріально – технічному забезпеченні та управлінні ними у разі виконання оборонних завдань. Для цього Головнокомандувачу безпосередньо підпорядковувалися начальник Генерального штабу – перший заступник Міністра оборони України та Генеральний штаб Збройних Сил України з функціями стратегічного планування та управління ЗС України, інші заступники Міністра оборони та структурні підрозділи міністерства з функціями ресурсного забезпечення діяльності військ (сил). Йому також підпорядковувався заступник міністра, який координував питання формування оборонної політики та командувачі видів Збройних Сил України, які практично реалізовували цю політику. Така організація оборонного відомства виключала дублювання функцій, мала меншу загальну чисельність особового складу  управлінського апарату, забезпечувала хороший рівень взаємодії структурних підрозділів. ЇЇ головним недоліком вбачали відсутність належного демократичного цивільного контролю над Збройними Силами. З метою усунення цього недоліку було прийнято рішення про розділення посад Міністра оборони України, який став цивільним, та Головнокомандувача ЗС України, повноваження якого були покладені на начальника ГШ ЗС України. Генеральний штаб  ЗС України був  виведений зі штату міністерства оборони на окремий штат. При цьому начальник Генерального штабу - Головнокомандувач ЗС України не отримав повноважень щодо ресурсного забезпечення військ (сил), оскільки структурні підрозділи за видами ресурсного забезпечення залишились у міністерстві оборони. Це був очевидний (спланований) прорахунок, який  обумовив складнощі в стосунках керівного складу МО та ГШ,  вимушене створення необхідних структур за видами матеріально – технічного забезпечення у підпорядкуванні Головнокомандувача ЗС України. Фактично формувалося «Головне командування для забезпечення ЗС України». Генеральний штаб був обтяжений проблемами забезпечення  військ матеріально – технічними засобами, а цивільна складова  Міністерства оборони відірвалася від потреб військ (сил), погрузла в бізнесових оборудках на корупційній основі. Так були знищені  Тил  і Озброєння ЗС України.

Міністерство оборони переобтяжене великою кількістю підпорядкованих частин, навчальних закладів, установ і організацій ЗС України (понад 30 тисяч осіб), вирішує значний обсяг завдань тактичного рівня, що не дозволяє якісно виконувати стратегічні завдання – формування та координацію, контроль реалізації державної політики з питань національної безпеки у воєнній сфері, оборони і військового будівництва.

Досвід держав – членів НАТО показує, що в них не все однозначно, хоч Альянс прагне уніфікації та єдиних стандартів. Частина країн у сфері оборони «йде своїм шляхом». Аналіз систем управління їх збройних сил свідчить про відсутність (неможливість) чіткого розмежування посад начальника генерального штабу та головнокомандувача збройними силами. Навпаки, країни, основною метою застосування збройних сил яких є захист національної території, а не проведення експедиційних операцій – об’єднують ці посади (начальник штабу оборони країни).

Систему, що пропонує СОБ використовують у країнах Балтії та Скандінавії, де вона має право на існування, зважаючи на чисельність їх збройних сил (від 6 до 15 тисяч осіб) та членство у НАТО,  інших безпекових об’єднаннях (NORDEFCO). На моє переконання, при обранні системи управління збройними силами держави необхідно опиратися на «порівняльний аналіз», який доцільно проводити з країнами, які є близькими до України  за певним комплексом характеристик (розмір території, чисельність населення, склад збройних сил тощо).

Звернемося до досвіду реформування системи військового управління збройних сил нашого сусіда та стратегічного партнера Республіки Польщі. У 2014 році, Польща у рамках організаційно – штатних заходів, розформувала командування видів своїх збройних сил, створивши на їх основі Генеральне командування видів та переформувала Генеральний штаб в орган стратегічного планування, координації та контролю. Після остаточного завершення реорганізації на нову систему управління і керівництва, почали з’являтися ознаки її недосконалості та проблемні питання, що пов’язані з новим порядком функціонування та життєдіяльності. Виявилося, що запроваджена система управління і керівництва Війська Польського не враховувала один із головних принципів військового управління – наявність єдиного центру управління, наділеного відповідними повноваженнями та відповідальністю (єдиноначаліє).

Намагаючись виправити ситуацію, наші сусіди були вимушені прийняти закон, що передбачає призначення Головнокомандувача ЗС РП на воєнний час, але він не вирішує решти проблем. Тому сьогодні проводиться робота з розробки планів реформування загальної системи управління. Розглядається можливість повернення Генеральному штабу Війська Польського ролі єдиного органу військового управління  та формування органів управління, подібних до колишніх командувань видів збройних сил.

У прикладі Туреччини, як країни – члена НАТО, з найсильнішою армією в Альянсі, яка знаходиться у стані перманентного військового конфлікту багато років, система управління ЗС Туреччини не та, що  Україні  пропонує СОБ. Не так будує систему управління своїми збройними силами і сусідня Румунія.   Що ж змушує ці країни дбати про дієвий стан системи управління збройними силами? Причина одна – войовнича риторика РФ проти країн Альянсу, агресивна політика проти сусідніх країн, особливо тих, що намагаються будувати своє майбутнє самостійно, не в руслі політики РФ. Саме нехтування Росією  положень міжнародного права, застосування політики сили і змусило  євроатлантичне співробітництво переглянути підходи до колективної безпеки.

Колективна безпека країн-членів НАТО більш потужна та ефективніша у порівнянні з воєнними можливостями РФ, але в Росії є свої досягнення  у військовій справі та випробувана часом воєнних змагань система управління державою та збройними силами. Треба бачити широке застосування «гібридних» форм ведення війни, активне застосування комплексного вогневого ураження, яке посилюється можливостями розвідки (БПЛА) та засобів РЕБ  і  РЕР.  Але, самим дієвим чинником є побудова системи управління, що базується на концентрації повноважень та єдиноначальності у прийнятті рішень. Це, навіть за певного технічного програшу, дозволяє росіянам значно скорочувати час на прийняття рішень, доведення їх до виконавців та звужує імовірність витоку інформації.

Саме тому в НАТО вже прийнято  рішення стосовно суттєвої оптимізації системи управління об’єднаними збройними силами союзників в умовах можливих збройних конфліктів та наданні Верховному Головнокомандувачу Стратегічного командування НАТО з операцій,  відповідних додаткових повноважень у сфері оборони.

Переконаний, що введення окремих посад «Головнокомандувача Збройних Сил України» та «Начальника Генерального штабу Збройних Сил України» в умовах збереження (на довго) високого рівня загроз (насамперед воєнних) для України, вважаю хибним.

Цей СОБ  готує для Президента України додаткову напругу з визначенням мотивів таких пропозицій та повернення до розгляду повноважень посадових осіб, запропонованих СОБ.  Критерій успішності ЗС України не може залежати тільки від цивільного контролю над ними, а безальтернативне впровадження такого механізму - є недоцільним.

Ми пам’ятаємо розпач та обурення, що охопили нас під час поразок під Іловайськом та Дебальцевим, ми кожен день відстежуємо загибель та поранення людей  в зоні АТО.

Чи багато з нас  може спрогнозувати, які фатальні наслідки в діяльності Збройних Сил України можуть виникнути в результаті обтяження системи прийняття рішень?

 Хочу запитати у людей, які готували пропозиції до СОБ, - ви десь навчались? Яка практика управління людьми за вашими плечима? Чи знаєте ви систему управління людьми по Мойсею?