А Петлюра ходить і журиться
Добігає кінця кінопрокат художнього фільму Олеся Янчука «Таємний щоденник Симона Петлюри»
Треба визнати, що ця стрічка збурила чималу дискусію, спровокувала хвилю нищівної критики, і вже тільки через це фільм став помітною подією в культурному житті України. Хоч, можливо, і зі знаком мінус.
Переглянути фільм я вирішив ще тоді, коли вперше в мережі побачив трейлер. Заповідалося на гарне, естетське кіно – Париж між двома війнами, елегантна постать Симона Петлюри, Ірма Вітовська (очей не відірвати!), актуальна тема. Втім, уже з перших відгуків «Таємний щоденник Симона Петлюри» почали різко, іноді невиправдано жорстко критикувати. Це ще більше підсилило моє бажання піти в кінотеатр, підтримати український кінематограф гривнею й скласти про цей фільм власну думку.
І ось – після перегляду – я змушений погодитися з більшістю критиків. Бо і таємного щоденника у фільмі майже немає, і Бенюк у ролі Грушевського абсолютно провальний, і Нищукові варто би пам’ятати, що поки він міністр, у фільмах, які співфінансує його міністерство, краще не зніматися, просто заради уникнення критики; і стилістика стрічки по-совєтському примітивна, і батальні сцени жахливо зняті, а озвучка взагалі варта окремої антипремії.
Чесно кажучи, під виглядом фільму нам запропонували досить посередню театральну виставу. Вітовська, Фролов і Юхницький справилися зі своїми ролями добре, натомість інші актори – занадто театральні, забагато емоцій вони вкладають у свою міміку й інтонації голосу, просто переграють. Вочевидь, дається взнаки відсутність суто кінематографічної практики, адже грати в театрі на 800 місць і у фільмі, де глядач майже під мікроскопом бачить твоє лице, ? це дуже різні стилі акторської майстерності.
Та, як на мене, найбільшим недоліком фільму є сам образ Симона Петлюри. Зовнішність і манери Сергія Фролова дуже імпозантні, але сценаристам і режисеру не вдалося наповнити цей образ змістом. Вони створили натомість за суттю совєтський, прямолінійний образ героя-патріота, який ходить, курить і журиться за Україну, згадує і крає себе доріканнями. Дружина каже йому, що колись він був веселим і гарно співав, але режисер не забажав нам це продемонструвати.
Петлюра в Янчука – це робот, у якого є тільки одна функція: сумувати за своїми поразками, бідкатися про Україну й говорити банальності. За задумом режисера, так має виглядати патріотичний фільм. Але я сумніваюся, що в когось такий образ може викликати співчуття. Не кажучи вже про захват. Навряд чи для глядачів Петлюра стане героєм, прикладом для наслідування.
Бо треба було наповнити образ головного героя змістом, зробити його людиною. Підкреслити його сильні риси – вольовий характер, лідерські якості, вождистські замашки, а також показати його романтичну душу. Адже недарма серед усіх текстів Симона Петлюри на першому місці за кількістю й обсягом стоять не політичні документи, маніфести, публіцистика, а театральні й літературні рецензії!
Симон Васильович був інтелектуалом, цікавився мистецьким життям своєї епохи, і якби не буремні часи – може й сам би став не політиком і вояком, а артистом. Він був різносторонньою особистістю, але понад усе – діяльною людиною, оптимістом, що ніколи не покладає рук.
А в фільмі ми бачимо його меланхолійного й зажуреного… Хіба ж це Петлюра?
Сподіваюся, що бурхливе обговорення цього переважно слабкого фільму бодай приверне увагу до постаті Головного отамана, спровокує зацікавлення його історією і часом, коли наші попередники намагалися вибороти першу українську державу.