Чому важливо спростовувати радянські міфи

Наприкінці листопада в 2023 року в моєму рідному містечку – Виноградові на Закарпатті – фахівці провели пошукові роботи, які сміливо можна назвати археологічними розкопками.

Копали під найбільшим монументом у місті – радянським пам’ятником воїнам, які загинули під час Другої світової війни. Власне кажучи, це не просто пам’ятник, а ціла монументальна композиція, адже складається вона з трьох масивних елементів.

Ліворуч на високому постаменті стоять двоє військових у формі. Їхні голови похилені в скорботі, а зброю вони тримають біля ніг. Один з них вбраний у форменний однострій з шоломом і тримає кулемет, другий вдягнений у якусь простішу форму і в руці тримає гвинтівку; либонь, скульптор зобразив вояка регулярної Червоної армії і партизана.

Дивляться вони на довгу могилу військових, що розташована перед ними.

Могила завдовжки в 20 метрів у часи мого дитинства була засаджена квітами. Над нею – мармурова стела з велетенським написом капслоком: «ЛЮДИ! СХИЛІТЬ ГОЛОВИ ПЕРЕД ПАМ’ЯТТЮ ГЕРОЇВ І НАВІКИ ЗБЕРЕЖІТЬ В СЕРЦЯХ ЇХНІ ІМЕНА!».

З одного боку стели – вічний вогонь (який горів не вічно, а тільки 9 травня), а з другого – сидяча фігура похмурої жінки в простому вбранні. Вона, мабуть, мала символізувати згорьовану матір загиблого воїна, але через неприродну для сидіння позу виглядала трохи недоречно.

Словом, естетично вся ця композиція була слабкою, але примітивізм і недоладність компенсувалися розміром.

Ідеологія і маркування території

На початку 90-х років, коли я був учнем молодших класів, щороку ми збиралися під тим пам’ятником на 9 травня. Діток просили вдягати святковий одяг і брати з собою квіти з дому. На площу виходили старенькі люди з різними медалями на вилогах піджаків. Деякі з них були ветеранами або військовими радянської армії в запасі, але більшість становили просто старі пенсіонери з комуністичними орденами за працю. Ми, діти, без розбору вручали квіти всім сивим людям. Горів вічний вогонь, стела була всипана квітами, настрій був урочистий у всіх – не в останню чергу через те, що то був вихідний день, який часто закінчувався пікніками й гостинами.
 
Я вже точно не пригадаю, що нам розповідали вчителі про ту могилу й Другу світову в нашому місті. Але загалом ми запам'ятали, що у тій могилі на центральній площі нашого містам поховали героїв з регулярної армії й партизанів, які звільняли Виноградів від німецько-фашистських загарбників (чому це були саме німецько-фашистські, а не, як то було насправді, угорсько-фашистські загарбники – тема для іншого дослідження про історичну політику і вплив на неї популярного кінематографу). На підтвердження цьому біля підніжжя стели було розташовано меморіальні таблички з прізвищами загиблих.

У дитинстві мене не дивувало, що на центральній площі міста розташували цвинтар. Тоді це здавалося нормальним, адже Друга світова війна, яку тоді в нас ще називали Великою Вітчизняною, і перемога в ній Радянського Союзу – здавалася центральною подію минулого.

Так, у місті, що отримало Магдебурзьке право в 1262 році і над яким височать руїни середньовічного замку Канків, саме 9 травня 1945 року представляли ключовою подією минулого. Принаймні так це доносили до нас, дітей, вже в Незалежній Україні.

Незайвим буде додати, що центральна площа носила тоді і носить досі дуже промовисту назву – Миру. Якраз під меморіал загиблим воїнам, що тут ще скажеш.

Повертаючись подумки в ті часи, я віднаходжу ще одну функцію тієї скульптурної композиції. Там, у Виноградові, вона виконувала роль маркування території: я знав, що схожі монументи й пам’ятники є у всіх містах колишнього Радянського Союзу, знав, що 9 травня діти у всіх цих містах також виходять на паради й дарують стареньким квіти. Було відчуття масштабності свята, що гриміло на величезній частині континенту, дитина відчувала себе часткою чогось великого й важливого.

Так, у Виноградові, розташованому на самісінькому краєчку імперії, в місті, де більшість мобілізованих у часи Другої світової воювала на угорському (гітлерівському) боці, в регіоні, який чи не останнім було приєднано до СРСР і який відтак мав найкоротшу пам’ять про радянську окупацію. Але саме в таких – непевних і неблагонадійних з точки зору СРСР – точках і треба було прославляти імперію та її найбільший історичних міф, там, на далекій периферії, робити це навіть важливіше, ніж у центрі.

Комуністичний союз ставив свої колосальні пам’ятники на фронтирах, щоб символічно демонструвати свою владу вже з першого кроку після перетину кордону.

Пуста «братська могила»

Але наприкінці листопада 2023 року ця історія у Виноградові закінчилася. Виконуючи декомунізаційні закони й бажаючи перенести цвинтар з центру міста, міська влада замовила фахівцям пошукові роботи під меморіалом (розкопки).

Власне кажучи, готувалися до ексгумації тіл, але виявилося, що весь цей меморіал – просто пшик, або, як повідомили новинні сайти, «радянська пропагандистська бутафорія». Жодних людських останків під мармуровими табличками не знайшли.

Прочитавши новину про це, я відчув себе ошуканим. Ніби мене ціле дитинство обманювали і змушували грати ідіотичну роль у чужій постановці.

Провівши невеличке дослідження, я дізнався, що монумент було встановлено у 1971 році – то й справді, де тоді мали взяти останки воїнів для захоронення?

Усе логічно, але неприємний осад на душі залишився.

Народжений за 4 роки до падіння СРСР, я належу до покоління, якому за інерцією ще запихали в голови різні пропагандистські бульбашки про «вєлікую Пабєду», єдину державу від Ужгорода до Владивостока і братство народів.

Із року в рік, з дорослішанням моїм і дорослішанням Незалежної України, ці бульбашки поволі лускали. Деякі з них майже нечутно, а інші – з акубаротравмами та довгостроковими наслідками для життя.

Тепер, коли порожню розриту могилу остаточно вирішили демонтувати з центру міста, можна нарешті підняти голову й побачити європейську архітектуру й структуру містечка, древні монастирі й руїни середньовічного замку. Згадати справжню історію – і цілої країни, і свою власну.

Адже в розритій могилі насправді було знайдено саме те, що й слід було шукати – пустку, порожнечу, велику брехню.

Нарешті ми це знаємо – хоч і, можливо, трохи запізно.