Франція, США, Австрія, Крим... Чи дійсно справа лише в пропаганді?

Уявімо собі на мить інформаційний (sic!) сюжет телеканалу «Звєзда» про те, що в Росії відкривають українські школи. Ну гаразд, аж так губу розкатувати не варто – відкривають в якій саратовській, скажімо, школі український клас. На стіні – насуплений вусань Шевченко, рушники, калина, діти у вишиванках і директорка школи у кокошніку. Урочиста обстановка, так сказать. Представник ґорісполкома у своїй промові каже, що в Росії живе кілька мільйонів українців, представників братського народу, тож для реалізації їхніх прав відкриваються класи й гуртки, а з федерального й місцевих бюджетів оплачуватимуть зарплату вчителя української мови й закупівлю книжок для бібліотек. Ви б у такий сюжет повірили?

Або й відверта фантастика: Путін не обмежується лише фейковими телесюжетами й пропагандою, а таки справді відкриває українські класи, бібліотеки, читальні «Просвіти» в ростовській глибинці. В рамках якогось нового чудернацького проекту імперської «коренізації», наприклад. Чи такий ФАКТ змусить мене змінити своє ставлення до Кремля й самої Російської Федерації? Навряд чи. Я радше подумаю, що українців знову всіляко заманюють в обійми імперії, а закінчиться все традиційно для великої російської культури – розстрілами й Голодомором.

Нині модно стало все пояснювати постправдою. Знімати з себе провину й заплющувати очі на реальні, але неприємні факти. Гіларі Клінтон, мовляв, програла через велику кількість фейкових новин, інформаційні маніпуляції й втручання росіян. Може, й так.

Але хіба перемога Трампа не означає також, що значній частині американського суспільства симпатичні його гасла? Що, попри рекламу власної демократичності, США переживають певну ціннісну кризу, і мільйони громадян цієї країни налаштовані вороже як до ґендерної й расової рівностей, так і до базових прав людини?

Хіба ж Ле Пен набирала свої шалені відсотки лише завдяки щедрим російським фінансовим вливанням в її кампанію? Чи, може, у Франції таки чимало людей, що хотіли б обмежити права мігрантів; виборців, яким остогидли мультикультуралізм і гасла об’єднаної Європи?

В Австрії, як відомо, так і не відбулося розрахунку з нацизмом, і в казкових приальпійських селах живуть люди, чиї погляди на расову вищість не надто відрізняються від світогляду одного сумновідомого уродженця Браунау-на-Інні. Але переважно політичні успіхи кандидата в президенти Австрії від праворадикалів Норберта Гофера пояснювали фейками, постправдою і «рукою Москви».

Це так приємно – сказати, що все неправда. Що світ насправді кращий, і демократії стійкіші, і виборці більш ліберально налаштовані, а от у всіх бідах винна тільки пекельна постправда. Постправда дарує полегшення. Наче гора з пліч – бо не треба замислюватися, аналізувати, називати своїми іменами реальні проблеми. Все можна списати на цю постправду.

І жителі Криму, які в дні окупації дивилися російські канали, теж нібито стали жертвами пропаганди. Бідолашні, їх ошукали! Ніби 2014-го року в Криму не було українських каналів, радіо, не було, врешті-решт, інтернету, щоб зайти якщо не на українські сайти, то бодай на BBC. Все було, у ХХІ столітті людина досить легко може знайти альтернативну інформацію. Якщо хоче, звісно.

Кримчани вмикали «Пєрвий канал» не тому, що їх ошукали. Вони дивилися його в буремні дні, бо саме йому довіряли. Інформація – це ще й питання вибору, інформаційної, якщо хочете, гігієни. І так само як я ніколи не ввімкну «Звєзду», щоб дізнатися про події в світі, так і проросійськи налаштовані жителі Криму не дивитимуться українське Суспільне телебачення. Це справа вибору. Маніпулювати можна тим, хто сам з власної волі натиснув кнопку на пульті – і ввімкнув якогось чергового Кісєльова.

Постправда раптом стала поясненням всього на світі. Незважаючи на те, що саме речення «ми живемо в епоху постправди» ‒ брехливе. Бо ж воно передбачає, що в такому разі до цього ми жили в прекрасну епоху справжньої, істинної правди. Якби ж то!