Хочеш допомогти Австралії – рятуй Карпати

Фотографії зон поширення вогню, спалених лісів, обгорілих звірів, ба навіть фейкові світлини з космосу облетіли українські соціальні мережі, спровокували сотні суперечок і спричинилися до підвищення екологічної свідомості українців.

За всім цим було цікаво спостерігати, якби не одне «але». Річ у тім, що вже вкотре розкручена медійна ситуація захоплює уми й емоції наших співвітчизників, але в той же час мимоволі підкреслює нашу провінційність. Я й про те, що серіал «Чорнобиль» зняли не в Україні, хоча, здавалось би, це повністю «наш» матеріал. Коли цей серіал став усесвітньо відомим, українці й собі зацікавилися постатями ліквідаторів та справжньою історією тієї катастрофи, а до того суспільній думці не було до цього діла. Згадайте, якого зневажливого значення в нас набуло саме слово «чорнобильці» (пільговики, які вимагають виплат, субсидій, пільг, але самі, либонь, свої посвідчення десь купили).

Те саме спостерігалося у серпні 2018, коли помер славетний американський сенатор Джон Маккейн. Українці так масово поширювали інформацію про його доблесну біографію і так палко захоплювалися цим справжнім другом України, що це спонукало мене написати блог для «Дня» під назвою «Про Маккейна й Лук’яненка». Тоді навіть пролунали пропозиції називати вулиці й сквери іменем Маккейна, що дозволило мені зробити такий висновок: «Українська фейсбук-спільнота значно сильніше розчулилася від звістки про смерть американського героя. Він просто був більш «розкрученим». І тому здавався більшим, справжнішим героєм. Я не хочу порівнювати Маккейна й Лук’яненка, мені йдеться лише ро те, що ми не вміємо цінувати своїх героїв. Не тільки дисидентів, що боролися за Україну в часи совєтської окупації, а й воїнів, які зі зброєю в руках захищають свою державу нині. Українських маккейнів вистачає в окопах на Донбасі. Але ми їх не знаємо – імен, біографій, подвигів. З кожним роком про саму війну ми говоримо все менше, а ЗМІ публікують тільки сухі зведення. Варто назвати іменем Маккейна вулицю в Києві. Але треба також навчитися вирощувати своїх героїв. Їх у нас не бракує. Бракує уваги до них, вдячності, захоплення. До речі, скільки українських міст уже назвали свої вулиці іменем Левка Лук’яненка? А Євгена Грицяка? Що, не чули про такого?».

Можна пригадати і зовсім нещодавню історію – про пожежу у паризькому соборі Нотр-Дам. Тоді українці також хапалися за серце, робили перепости, переказували гроші на відбудови, а всі ЗМІ (електронні, паперові, радіо й телебачення) ряхтіли інформацією про цю пожежу. Скажіть, а чому такої уваги не привертає жахливий, катастрофічний стан українських пам’яток культури й історії? Чому той прикрий факт, що днями в Олеському фондосховищі Національної галереї мистецтв обвалився дах, так і не став топ-новиною наших ЗМІ й суспільних обговорень? Правильно: бо до свого нам байдуже, ми тільки чужі, «розкручені» пам’ятки вважаємо справді цінними. Мабуть, не десятки, а сотні тисяч історичних споруд, замків, церков, монастирів, кам’яниць, будівель, що належали видатним українцям, сьогодні перебувають у плачевному стані по всій Україні, але хіба це здатне нас зворушити?

Так і з австралійськими пожежами: безумовно, поспівчувати варто, але хіба в нас мало власних екологічних проблем? Та мені здається, що Україна взагалі – зона суцільного екологічного лиха! Згадайте тотальну вирубку карпатських лісів, про те, що Боржавський хребет хочуть знищити вітряками, що Шацькі озера міліють, що Дністер планують закласти каскадом ГЕС, що під час щорічного спалення листя й трави українці вбивають мільйони тварин і птахів, що майже в жодному українському місті не можна пити воду з крана, що добування бурштину катастрофічно впливає на природу, що сортування сміття в нас так і не працює, а люди в супермаркетах навіть банани кладуть у кульки (список безкінечний)!

Болить серце за природу, екологію, клімат? Чудово! Але давайте спочатку приберемо вдома, а вже потім займемося Австралією. А оскільки Земля – це спільна екосистема, то й висновок простий: хочеш допомогти Австралії – рятуй Карпати!