Ми уважно вивчаємо історію українських земель, але чомусь не цікавимося історією українців

Мандруючи світом і на різних континентах зустрічаючись з нашою діаспорою, часто замислююся: чому ми так уважно вивчаємо історію українських земель, але так мало цікавимося історією українців? Курс історії України в школі й університеті був сконцентрований саме навколо української землі. Безумовно, земля – це найвища наша сакральність, та хіба ж вона може бути важливішою за людей?

Зрештою, навіть із вивченням історії українських земель у нас не все добре. Бо фокусуємося на державних кордонах України, залишаючи десь в імлі Лемківщину й Пряшівщину, Мараморощину й Південну Буковину, не кажучи вже про Кубань чи Берестейщину. Хай це не прозвучить по-імперськи, мені не йдеться про Велику Україну, я хочу тільки поцікавитися долею тамтешніх українців. Про них, про їхню історію ми знаємо дуже й дуже обмаль.

Це якщо говорити про так звані українські етнічні землі. А що із Зеленим клином, так поетично названим Закитайщиною? Там жило понад 300 тисяч українців. Якою була їхня історія, скільки їх тепер, що ми для них можемо зробити, чи залишився по них якийсь слід?

Або українці Казахстану. За переписом 1989 року їх там налічували 896 тисяч! А за переписом 1998 року – уже тільки 796 тисяч. Наразі приблизна оцінка кількості українців у цій країні – десь 300 тисяч. Куди поділися півмільйона українців за тридцять років? Померли? Приїхали в Україну? Стали казахами? Чи – вірогідніше – рускімі?

Така ж ситуація із Чехією, де після Першої світової вирувало українське життя, чи з Німеччиною та Англією, де після Другої світової осіло чимало українських мігрантів. Де лише немає нашого цвіту!

Скажімо, українська громада в Бразилії налічує 500 тисяч осіб. Вражає, правда? Про українців Арґентини ми, мабуть, так ніколи б і не дізналися, якби Українську Греко-Католицьку Церкву не очолив Блаженніший Святослав (Шевчук). Раз там потрібні українські священики, то й громада українська там є, логічно? А громада там чималенька – набереться і 300 тисяч.

Українці філадельфійщини чи едмонтонщини – взагалі окрема пісня. Бо їх мільйони, вони успішні й – о диво! – українські. У них є українські церкви, школи, кафедри в університетах, музичні гурти і видавництва. У них часто більше України, ніж у самій Україні. Та чи багато ми про них знаємо? Коли востаннє ви бачили по телевізору репортаж про життя українців у Чикаґо або Торонто?

Чи ви колись чули, що серед канадських українців є й дуже успішні та багаті люди, котрі чимало зробили для української справи? Наприклад, Джеймс Темертей, якого можна назвати канадським міні-олігархом і який профінансував українських акцій більше, ніж усі наші великі олігархи разом узяті. Чи ви знаєте, що міністерка закордонних справ Канади – Христя Фріланд – українського походження?

Нас навчають більше гордитися трипільцями, ніж знати й поважати успішних діаспорних українців – професорів, митців, правників, інженерів, політиків, бізнесменів. Хоча пишатися трипільцями чи білими хорватами тільки за те, що вони колись були на землі, що тепер є Україною, настільки ж абсурдно, як пишатися тим, що в купе поїзда, яким ви сьогодні їдете, минулого тижня їхав якийсь Дьордій із Снятина.

Якби ми переймалися не тільки Україною, а й українцями, то й Україна могла би бути успішнішою. Уявіть, що ми даємо паспорти українцям, які живуть за кордоном. Для них це буде щастя. І чимало з них – уже як громадяни України – можуть стати нашими інвесторами, будувати бізнес в Україні, в нарешті і їхній державі.

Якщо вийти поза критерій землі, зауважити українців, що розкидані по всіх континентах, то може виявитися, що нас уже не 43, а знову 52 мільйони.

А це вже зовсім інша історія.