Неочевидна річ, яка рятує бійцям психіку

З усіх речей, які я возив українським військовим на фронт, найважливішою була пачка кави. Кілограмовий пакунок свіжообсмаженої кави з однієї гіпстерської кав’ярні-ростерії в центрі Ужгорода. Прямокутний і блискучий, зі стильною наліпкою «Roasted Uganda». Річ радше для інстаґраму, ніж для фронту.

Втім, вона виконувала цілком оборонну функцію – щоправда, допомагала захистити не тіло, а те, що важливіше за тіло. Людське в людині. Раніше, коли я писав вірші, я б назвав цю дивну субстанцію душею, а тепер – хай буде психіка. Та кава допомагала захистити психіку, бо створювала відчуття, що ти не просто шматок м’яса, ціль для снайперів і бомб, а людина. Людина – з її смаками, вподобаннями і звичками.

Добре пригадую той ранок. Початок травня, коли ночі ще холодні, але вранці повітря швидко набирає тепла й запахів. Село десь за Слов’янськом на Донбасі. Село, де військових тепер у рази більше за місцевих мешканців. Мешканці переважно виїхали, бо майже щодня околиці обстрілюють, уночі неможливо заснути через звуки вибухів. Уночі, до речі, їх чути краще, вони набувають об’ємності і лунають у темній тиші зловіще, як чуже серцебиття.

Того разу наша волонтерська команда приїхала в пункт дислокації військового підрозділу занадто пізно. Нас довго перевіряли на блокпостах, дорога була важкою, через відсутність зв’язку ми трохи блудили незнайомими дорогами, тож прибули на місце в момент, коли ще не темно, але вже хочеться увімкнути світло. Це означало, що ми будемо змушені заночувати з військовими: виїхати з тих місцин уночі неможливо через режим світломаскування. Онлайн-карти не працюють, місцевість нам не знайома, фари вмикати заборонено – в такій ситуації ми цілком могли ненароком заїхати на російські позиції. Тож залишилися ночувати.

А коли після короткого й тривожного сну, що переривався звуками ближчих і дальших вибухів, прокинулися, треба було швидко виїжджати до наступного пункту. Проте мій друг, який після 24 лютого вдягнув військову форму і тепер служив у цьому підрозділі, зупинив нас: заждіть, мовляв, зараз зварю кави. Електрики не було, тому він завів дизельний генератор, підключив до нього невеличку кавоварку, налив води, а тоді з коробки, яку я вчора йому привіз, дістав пачку кави. Roasted Uganda – було написано на ній. Засипав у кавоварку – і вже за хвилину ранкове травневе повітря запахло елітною арабікою.

Думаю, приблизно так писалася Біблія. Коли Ісус почав ділити рибу і хліб серед людей, вони мали здивуватися аж ніяк не менше. Бо це було якесь диво – у найгіршій на той момент точці світу, десь під Слов’янськом на Донбасі, у розпал війни отримати металеву кружку з ідеально приготованим еспресо. Мабуть, то була найсмачніша кава в моєму житті. Звучить банально, але що поробиш, якщо так і було.

Вловивши наше здивування, мій друг витримав театральну паузу, а тоді відповів на питання, яке ніхто так і не наважився поставити вголос: «Ну, а що? Можливо, я сьогодні загину. То чому це має бути день, коли я не випив свою традиційну нормальну ранкову каву? Та пішли вони на**й, від кави я не збираюся відмовлятися. Ніякий Путін це не зламає. Я звик зранку пити добре еспресо – то бодай на це я маю право?!»

Після того я їздив у різні військові підрозділи чотирнадцять разів: на північ, на південь і на схід; під російський кордон на Харківщині, на деокуповані території українського Причорномор’я біля Херсона і на Донбас, який узагалі тепер знаю чи не краще за своє рідне Закарпаття. Словом, я багато за ці місяці бачив, чув і пережив, але та фраза врізалася мені в пам’ять. Бо в ній відлунює щось важливіше за геополітику, театри воєнних дій і новинні стрічки.

Уявіть собі людину, яка до 24 лютого була абсолютно цивільною, можливо, навіть латентним пацифістом, а після початку повномасштабного вторгнення опинилася на фронті. В її житті змінилося все: відірвана від родини й дому, своєї роботи й кола спілкування, укладу життя і планів на майбутнє, одягнена в маскувальну уніформу, що допомагає зливатися не тільки з мільйоном інших вояків, а й із навколишньою природою, – така людина, хоч би й закута в найтовщу броню, раптом опиняється голою до кісток. Бо в неї вже немає нічого, що творило б саме її, немає її м’яса й крові – все стає на службу спільній, загальній меті.

Тоді й відкривається ще одна війна – за право бути собою, мати свої смаки і неймовірною ціною утримувати свою рутинну звичку. Адже випити улюбленої кави зранку – це ніби потрапити додому, провести час зі своєю сім’єю. Побути собою. Бодай три хвилини на день, які маєш не для глобальних цілей, не для держави, а лише для себе. Фраза мого друга – про основоположне право людини зберегти свою індивідуальність, власне обличчя, про право бути не лише одним із мільйона українських військових, які боронять рідну землю, а й залишатися одним. Єдиним таким.

Так, це ще одна війна – невидима війна за свій особистий час. Від десятків вояків я чув, що на бойових чергуваннях в окопах і бліндажах вони активно читають. Зокрема й ті книжки, повз які пройшли в університеті, а також сучасні бестселери з маркетинґу й історії бізнесових імперій. Читають, бо в такий спосіб створюють собі відчуття, що не марнують ці дні, а використовують їх для власного розвитку. Бо війна краде в нас усе, але, може, найперше – наш час, наші продуктивні роки, період, який означують ідіомою «у розквіті сил». Краде безповоротно, тож що робити, опинившись в окопах, цивільним, як не намагатися вхопити цей час за хвіст, відірвати шматочок і для свого – цивільного – життя? Тому і вчать на фронті німецьку мову через Duolingo на смартфоні, читають історію створення корпорації ІКЕА чи беруть просто поруч із полем бою уроки з водіння автомобіля. Читають і вчаться, щоб час не видавався змарнованим. Так, я знаю, що це самообман, але він допомагає людині триматися.

Мабуть, саме заради цього знання я і їжджу до наших військових на фронт. Усе почалося в квітні, коли мій друг – учора цивільний, а тепер військовий – задзвонив і під час бесіди обмовився, що їхньому підрозділу зараз найбільше потрібне авто на повному приводі. Річ у тому, що після початку війни українська армія збільшилася в сім разів: вояків набрали, видали їм форму й автомати, але з техніки – хіба якісь велетенські вантажівки чи старі автобуси, натомість мобільного й прохідного транспорту катма.

Наведу такий приклад. Новостворений підрозділ із мого рідного міста Ужгорода на початку березня відправили на Донбас. А оскільки підрозділ цей, як сказано, був новостворений, то транспорту не мав зовсім. Для перевезення військовим надали старенький шкільний автобус. До Донбасу з Ужгорода далі, ніж до Венеції, тому не дивно, що той жовтий автобус дорогою зламався. Військові майже добу прочекали на морозі, але в перші березневі дні країна все ще перебувала в хаосі, відповідно, на допомогу їм нічого не вислали. У підсумку військові – які, нагадую, ще за якихось два тижні до тих подій були цивільними – самі скинулися і за власні гроші проїхали останні двісті кілометрів на таксі. Український вояк, який вирушає на фронт на таксі – це також один із символів цієї війни.

Тож коли навесні 2022 року я почув від свого друга, що їхньому підрозділу дуже потрібен джип, у мене виникло природне бажання допомогти. Я почав міркувати про знайомих чи благодійні фонди, які б могли швидко вирішити це питання, але невдовзі усвідомив, що так терміново ніхто нічого не зробить. Тобто треба шукати не доброчинні організації, а дивитися в дзеркало – і братися самому. Того ж вечора я написав у фейсбук оголошення про те, що збираю гроші на джип для військового підрозділу на Донбасі і дав номер своєї банківської картки. А коли прокинувся, на моєму рахунку були гроші на два джипи.

Таким чином – мовби сама собою – і визначилася моя теперішня зона відповідальності на цій війні. З квітня 2022 року я вже не письменник, бо зовсім нічого не пишу. Зате збираю гроші й купую автомобілі для української армії. Ми з командою однодумців їх ремонтуємо, фарбуємо в камуфляжні кольори й відвозимо прямо на фронт. Станом на сьогодні я купив 98 автомобілів для Збройних Сил України і здійснив 15 поїздок до військових підрозділів.

Усе це стало можливим завдяки моїм читачам, які раніше читали мої тексти й приходили на презентації книжок, а сьогодні підтримують мою волонтерську діяльність своїми грішми. Це особливе задоволення і визнання для письменника – бачити, як твої читачі довіряють тобі в реальному житті, розуміти, що написані раніше книжки створили невидиму, але надійну спільноту. Письменник, який нічого не пише, – це теж, либонь, один із символів війни. Часом я жартую, що читачі так активно перераховують мені свої донейти, щоб я займався саме автомобілями й більше нічого не писав.

Хоча писати мені є про що. Коли ми з колоною джипів їдемо на схід, а така подорож займає півтори доби в один бік, я маю багато часу на роздуми й мрії. У такі години я уявляю свою першу повоєнну книжку. Вона буде про все на світі, тільки не про автомобілі. Після війни я взагалі куплю собі велосипед і більше навіть не дивитимусь на автівки – настільки вони мені вже в печінках сидять. І багато писатиму, надолужуючи вимушену війною паузу.

Писатиму про людей, про людське, про ситуації й голоси. Про війну як приватний досвід, а не як про геополітичну катавасію. Напишу про те, як страшно було вперше їхати з мирного Ужгорода на фронтовий Донбас. Але коли я туди доїхав, виявилося, що там, біля війни, страху немає, бо страх – це поняття внутрішнє, а не географічне.

Напишу про одного з водіїв у нашій команді, який під час зупинки в Слов’янську готував для нас бутерброди і порізав руку, відкриваючи бляшанку з консервами. Через п’ятдесят років, коли внуки спитають його: «Дідусю, а що ти робив під час війни?» – він зможе їм відповісти правду: «Багато розказати не можу – скажу тільки, що пролив свою кров у Слов’янську».

Не писатиму лише про розмову з одним солдатом, який приїхав додому в коротку відпустку, перебрав вина і звірявся мені: «Знаєш, я хочу тільки одного. Це артилерійська війна, більшість часу ми сидимо в окопах і молимося, щоб нас не накрило бомбами. Я вже дев’ять місяців на війні, а досі не бачив у прицілі жодного росіянина. Так ось, я боюся, що на мене впаде бомба – і я помру. Я готовий померти, я боюся не смерті. Боюся смерті від бомби уві сні, під час обіду, за столом або – страх уявити – в туалеті. Бомба ж не вибирає місця. Я пішов на війну і прийняв можливість смерті, але прошу тільки одного: хай мене вб’є людина, а не бомба, хай я побачу ворога на власні очі. Хай Бог дарує мені цю останню людську ласку – загинути від рук людини. Хіба ж я так багато прошу?!»