Покоління, яке нині підростає, буде читати про світ вже рідною мовою

Минулого тижня я з насолодою перечитав роман Мілана Кундери «Вальс на прощання», майстерно перекладений українською Леонідом Кононовичем. Свого часу – років десять тому – я вже читав цю книгу, але російською. Тепер отримав змогу прочитати її нарешті рідною мовою.

У студентські роки я був великим фанатом Мілана Кундери: його творчості, його теоретичних праць, але також і біографії. Чеський дисидент, символ і винахідник Центральної Європи, який після еміграції в Париж почав писати французькою і досі відлюдником мешкає десь на берегах Сени. Суперечлива постать, але саме в своїй складності й неоднозначності – багатовимірна, цікава, притягальна.

Я прочитав усі доступні публікації Мілана Кундери: збірки ранніх оповідань, написані чеською і згодом французькою романи, збірки есеїв, студій над природою жанру роману, повишукував в інтернеті інтерв’ю з письменником, ознайомився з його «канонічними» й скандальними біографіями.

Об’єднувало всі ці книжки те, що видані вони були російськими видавництвами, російською, ясна річ мовою, і я вільно купував їх у книжковій крамниці Ужгорода.

І тепер нарешті я придбав україномовне видання Мілана Кундери. Ніби дрібниця, але яка промовиста! Адже саме цей письменник багато років розробляв тему «малих» народів, залежних від інтересів імперій, це він написав знаменитий есей «Трагедія Центральної Європи», в якому гранично чітко сформулював прагнення центральноєвропейських націй вирватися з пазурів «русского мира» і повернутися до Європи.

Його слова й ідеї тисячі разів були процитовані й згадані під час нашої Революції гідності, до певної міри сам Євромайдан був підтвердженням, втіленням і продовженням глибокої візії Мілана Кундери. І саме тому видання роману «Вальс на прощання» ‒ не просто радість читати улюбленого письменника рідною мовою, це ще один крок у напрямку від Москви до Європи.

Це все завдяки Євромайдану

Більше того, якби не наша революція, то сумніваюся, що український переклад Мілана Кундери взагалі б з’явився. Адже всі його книжки перекладено російською, кожен українець без проблем читає цією мовою, тож полиці наших книгарень і надалі були б завалені продукцією московських видавництв.

Такі закони видавничої галузі: що більший наклад, то менша собівартість книжки. Треба заплатити за авторські права, переклад, редактуру й коректуру, верстку і друк; при тиражі в 100 тисяч ця сума незначна, в одну тисячу – захмарна. Тому російська книжка й домінувала на постсовєтському просторі – вона була дешевшою, її вигідно було друкувати.

А разом із російською книжкою просочується й російський культурний колоніалізм. Бо якщо класику сучасної світової літератури (того ж таки Мілана Кундеру, Умберто Еко, Філіпа Рота, Дж. М. Кутзеє, Салмана Рушді та інших) читаєш російською, то мимоволі може скластися переконання, що російська мова є вікном у світ, а російська культура є великою й повноводою, тоді як своя – провінційною і вторинною. Так працює механізм культурного поневолення умів.

Після Євромайдану український книжковий ринок пережив справжній бум – ще ніколи в історії українською мовою не перекладалося стільки новинок і класики. І головне – як показує досвід видавництв – ця справа стала прибутковою. Українці почали читати твори іноземних письменників в українському перекладі.

Заздрю поколінню, яке тепер підростає: вони прочитають світ уже рідною мовою. І виростуть уже справді вільними, незашореними «русским миром» людьми. Ось вам і вальс на прощання.