Про «план Авакова»

До цієї публікації належить поставитися серйозно, бо Аваков, попри символічний рейтинг його політичної партії, належить до найбільш впливових політиків у державі. Більше того, тези з цієї стратегії міністр уже озвучував кілька місяців тому у форматі інтерв’ю, але тоді вони не викликали належного розголосу. Раз політик вирішив ці свої месиджі повторити – значить, вони для нього справді важливі, і з ними він пов’язує певні надії як щодо майбутнього країни, так і щодо власних політичних перспектив.

Отож, у чому полягає «план Авакова»? Сам міністр починає доволі пафосно: «Ці матеріали – не кон'юнктура на потребу політичного життя. Це філософія вирішення проблеми, без прийняття якої, ми не можемо рухатися далі, розвиватися, реалізовувати стратегічні плани майбутнього України». А потім пояснює, що оскільки весь Донбас дуже великий, то починати треба з окремих населених пунктів на кшталт Горлівки чи Новоазовського району. Саме в цих місцевостях пропонується проводити «експеримент» із деокупації.

Зрештою, в цьому й полягає вся суть «плану Авакова» - йти маленькими кроками, реінтеграцію й деокупацію проводити точково, а потім – як карта ляже, як час покаже. У всіх інших пунктах ця «стратегія» не відрізняється від тих сценаріїв, що їх давно обговорюють політичні експерти. Йдеться про прийняття специфічної законодавчої бази для окупованих регіонів (в тому числі контроверсійного закону про амністію), введення миротворців, відвід військ, контроль над кордоном, вибори до місцевих рад за українським законодавством, а потім, за років десять – якщо все йтиме гладко – і вибори до центральних органів влади України.

Втім, цей план цікавіше читати не лінійно, а «поміж рядків». Бо найцікавіше не те, про що йдеться у цьому плані, а те, про що план «мовчить». Саме це і є суттю «стратегії» й «філософії» від Авакова. Якщо прочитати тези міністра під таким кутом, то висновок очевидний – Аваков пропонує не реінтегрувати Донбас, а заморозити конфлікт принаймні на років десять-двадцять. Мовляв, візьмемо окремо взятий населений пункт, будемо пробувати, експериментувати, вчитися на помилках, і якщо все буде добре – за п’ятнадцять років поширимо цей досвід ще на один населений пункт. До того часу і влада в Москві може змінитися, тож процес має шанс піти швидше.

Якщо говорити серйозно, то цей план реалістичний і корисний для України, бо дає змогу взяти тайм-аут на десять-двадцять років, упродовж яких можна зробити якісний стрибок у розвитку. З іншого боку, Авакову й Ко такий план дає політичну перевагу, адже поки населення Донбасу не братиме участі у загальнодержавних виборах, доти постмайданній команді легше буде втримати владу. Не кажучи вже про те, що за такого сценарію можна зберегти проєвропейський курс розвитку і зупинити реванш промосковської п’ятої колони.

Словом, автор цих рядків «план Авакова» оцінює радше позитивно. Але назву годилося б змінити, бо це план не реінтеграції Донбасу, а стратегія замороження конфлікту з метою відкласти його вирішення на невизначений строк.