Резиденція суворого режиму

Автору цих рядків пощастило бути гостем резиденцій для письменників у різних державах – Швеції, Польщі, Угорщині, Румунії, Австрії, і скрізь ці ініціативи були фінансовані й організовані центральною владою країн чи міськими радами. Адже запросити письменника на резиденцію – це не лише створити йому ідеальні умови для праці, а й розказати йому про себе, свою культуру.

Наприклад, в австрійському Ґраці ще з часів Середньовіччя існувала традиція мати так званого «міського писаря», хронікера. Це була досить почесна місія, але з плином століть потреба у ній відпала. Міська влада повернулася до цієї ідеї років двадцять тому, коли вирішила, що буде запрошувати в Ґрац міського писаря з інших міст і країн. На місяць, щоб таким чином за рік у місті пожили 12 письменників з різних куточків світу. Серед їхніх обов’язків – написати короткий текст про місто (наприклад, есей, оповідання чи колонку) і один раз виступити перед публікою. Письменники часто є «лідерами думок» у своїх країнах, тож пишучи у своїх творах про Ґрац і Австрію, мимоволі ставали популяризаторами цієї країни. А що умови для них створюються ідеальні (просторе помешкання в центрі, солідна стипендія, квитки на цікаві культурні заходи, оплата перельоту), то й враження від Ґраца залишалася чудесні.

Завдяки цим враженням про Ґрац довідуються читачі письменника, і можна припустити, що частина з них запланує собі відвідини цього міста за зручної нагоди, а відтак – поповнить його бюджет. Самі ж мешканці Ґраца також виграють, адже мають можливість відвідати зустріч з автором і урізноманітнити своє культурне життя. Доречно додати, що схожі резиденції є для багатьох творчих професій – наприклад, для музикантів, художників, перекладачів та ін., тож і культурне життя міста справді вирує.

Такий метод культурної самопромоції освоїли вже більшість європейських країн, і на Заході нашого континенту існує ціла мережа будинків для письменників. Часто вони розташовані в цікавих місцях: наприклад, у Швеції мені довелося жити в колишній імператорській школі, переобладнаній під комфортну резиденцію, у Латвії – в старій пожежній станції, в Австрії – у будиночку наглядача замкового пагорба.

Україні такої ініціативи явно бракує, адже світ мало знає про нашу країну, історію й культуру, тому й так легко Росії вдавалося дезінформувати світову громадську думку. Можна відправляти найкращих представників культури з виступами за кордон, а можна й запрошувати іменитих іноземців відвідати Україну – обидва типи промоції власної культури нашій країні дуже стали б у нагоді. Але, на жаль, Міністерство культури досі з такою ідеєю не виступило, міста також не поспішають відкриватися для світу таким чином. Письменницькі резиденції було започатковано в Чернівцях і Франківську, та відсутність постійного, багаторічного фінансування зводить ці ініціативи нанівець.

Але не все так погано, як здається. Нещодавно в Україні запрацювала резиденція для письменників, перекладачів і менеджерів культури – і одразу з міжнародним статусом! Йдеться про «Карпатську літературну резиденцію» в комплексі «Таор» ‒ з 1 березня вона розпочала свою роботу, і лише за весну її гостями стануть 12 авторів. У перший заїзд потрапили знаний письменник Юрій Винничук, куратор фестивалю «Українська весна» в Познані Ришард Купідура й автор цих рядків; куратор резиденції – автор популярних історичних романів та детективів Богдан Коломійчук.

Ця ініціатива – приватна. Розташований у мальовничій місцині серед Карпат, «Таор» і справді може запропонувати гостям творчу атмосферу для відпочинку й праці. У комплексі все настільки ідеально й він знаходиться в такому відлюдному і тихому місці, що ми одразу ж між собою назвали це резиденцією суворого режиму. Творчого режиму, звісно. Корисна ця резиденція передусім для письменників, що зможуть тут сконцентруватися на роботі, але й вигідна для «Таору» ‒ тепер вони матимуть змогу стверджувати, що це місце насправді надихає, і підтвердженням цьому будуть імена відомих літераторів, що в цьому відпочинковому комплексі писали свої майбутні книжки. Тобто йдеться не лише про меценатство, а й про зважену промоційну кампанію. Хотілося б, щоб таких ініціатив ставало в Україні більше – і сподіваюся, що розуміння взаємовигідності такої співпраці вже зріє в кабінетах центральної й місцевої влад. Бізнес це вже зрозумів – і діє.