«Санта-Барбара» українців Канади

Чесно кажучи, до цієї книжки я мав упередження: груба, на майже 800 сторінок; банальна назва «Сини землі»; ім’я автора (Ілля Киріяк), про якого я ніколи не чув; обкладинка в стилі графоманських публікацій; та й зміст – історія про тяжке життя-буття перших українців, що поселилися в Канаді. Цей набір віщував нудний роман, написаний у найгірших традиціях української селянської прози з усіма цими «ой лишенько!» і поневіряннями. Але фах у мене такий (український філолог), що в житті я прочитав масу нудних книжок, тож вирішив і цю подужати.

Яким же було моє здивування, коли вже після 15 сторінок я зловив себе на думці, що не можу відірватися від читання! Прочитав розділ, другий, п’ятий, вже й спати пора, а мені цікаво: що ж буде в наступному? Як складеться доля героїв, чи зможуть вони вижити, чи не замерзнуть, коли на вулиці -40, чи не з’їдять їх ведмеді в канадських хащах? Зрештою, чи піде нарешті Василь свататися до Марії?

Фабула трилогії «Сини землі» доволі проста: ось у Канаду пароплавом прибувають чотири сім’ї з України, ось отримують вони свої земельні наділи в цілинних лісах, де мають осісти, викорчувати дерева, збудувати собі житло (спочатку – бодай землянку), тяжкою працею перетворити ліс у ниву, яку можна засіяти пшеницею, і почати жити на новій землі. Оскільки природні умови спартанські, то цим родинам доводиться жити громадою, допомагати одне одному, підтримувати. Не обходиться без кохання, заздрості, підступу й визиску – все як у житті. З часом люди освоюються, стають на ноги, багатіють, будують капличку, а потім і церкву. Хтось на новій землі помирає, хтось народжується; приїжджають нові мігранти з України – і серед прерій з’являється українське село.

Ніколи не думав, що щось таке може мене зацікавити. Описи корчування дерев, приготування до Різдва, способів ловити взимку щупаків у канадських озерах – все це автор описує так детально, але в той же час ненав’язливо, що разом із героями переживаєш їхню першу зиму й радісні дні першої весни на новій землі. Додаймо до цього трохи міжособистісних стосунків, тонко виписаних людських характерів і психотипів – і відірватися від роману неможливо! І все це таке файне, наше, написане багатим покутським діалектом. Чимось ця книжка схожа на «Робінзона Крузо», адже описує життя людей, які потрапляють у світ дикої природи й змушені її приручити; супроти них – морози, комарі й ведмеді, але їхню волю до життя підсилює відчуття, що це нарешті їхня власна земля, що вони господарі й працюють на себе – кардинальна зміна після безземелля й злиднів на їхній прабатьківщині. Це справжні піонери, що підкорюють собі хащі й прерії Північної Америки, закладаючи фундамент для добробуту майбутніх поколінь канадійців (бо ж не тільки українців!).

Такої живої, цікавої саги українська література більше не має. Читаючи «Сини землі», не покидає відчуття, що насправді дивишся серіал – так, можливо, не занадто художній, але дуже захоплюючий. Бо розкриваються людські характери, комусь із них співчуваєш, за когось уболіваєш, а когось і тихо ненавидиш. Це справжня «Санта-Барбара» українців Канади – довга й розлога, але сплетена з тисяч людських доль. Крім того, вона ще й цінна як документ доби: Ілля Киріяк знався на історії українських мігрантів, бо сам був одним із них. Тому цю трилогію можна читати як історичний роман. Поза сумнівом, що роман такого рівня заслуговує на те, щоб його вивчали студенти філологічних, а може й історичних факультетів в Україні.

На щастя, чудовий роман Іллі Киріяка тепер видано і в Україні, завдяки співпраці Інституту св.Івана в Едмонтоні та Київського Богоявленського Ставропігійського Братства. Ґрунтовною післямовою видання спорядив Ярс Балан – український поет та історик, директор Канадського інституту українських студій в Університеті Альберти.

Палко раджу всім прочитати цю книжку – справжню сагу, за якою можна б зняти пригодницький серіал про життя українських піонерів у Канаді. Цікаво, правда ж?