Ще раз про Іловайськ
Виписати чужі історії, виписати з себе біль інших – це велика робота, і не кожному вона під силу
Як відомо, Мілан Кундера написав свій культовий роман «Нестерпна легкість буття», в якому йдеться про Оксамитову революцію 1968 року, аж через п’ятнадцять років після подій. Так зване «втрачене покоління» письменників свої найкращі тексти про Першу світову написали якраз перед Другою світовою війною – тобто через добре десятиліття після пережитого на власному досвіді. Добрий роман потребує відстані, емоції мають влягтися, час має притупити біль – і тоді можна писати. Десь так собі я мислив, коли пройшов повз роман сумського письменника Євгена Положія «Іловайськ» у 2015 році.
Творчість Євгена я знав і цінував давніше (мій улюблений серед його романів – «Юрій Юрійович, улюбленець жінок», де своєрідне почуття гумору і опис українських реалій творять просто чудовий читацький коктейль), але за «Іловайськом» рука не потягнулася. І поясню, чому: книжку поспішали видати до львівського Форуму видавців, а отже – всього за рік після «Іловайського котла». Розумію, що тема була (та й залишилася) актуальною, тож зацікавлення книгою було колосальним. Але я глянув на неї й подумав, що добрий роман якраз не потребує поспіху й актуальності. Словом, так склалося, що медійний галас навколо книжки «на гарячу тему» збудив у мені протилежну до бажаної видавцем реакцію – не купувати і не читати.
І це було моєю помилкою. Крім письменницької діяльності, Євген Положій – досвідчений журналіст, головний редактор сумської газети «Панорама». Якщо журналістські навики часто вилазять боком у письменницькій роботі, то «Іловайську» вони прислужилися. Адже не можна цю книжку вважати просто художнім текстом: записана на основі розповідей реальних учасників подій, «літературною» в ній є власне побудова нарації. Роман на перехресті репортажу і белетристики, художньої прози і документалістики – ось чим є «Іловайськ» Положія.
Провівши сотні годин розмов-інтерв’ю з бійцями, що вижили під Іловайськом, письменник з різних осколків створив полотно історії – про війну, про Україну й Росію, про політичні погляди місцевого населення і добровольців, про те, як геополітичні жорна всіх цих людей паркого серпня 2014 року звели докупи на Донбасі. Цей «поверх» тексту виписаний добре, без пафосу і вікіпедійного пережовування давно відомого; але мені найбільше припав до смаку інший вимір роману – особистий. Коли йдеться не так про війну і патріотизм (чи про зраду й захланність), а просто про життєву історію людини: як і звідки вона потрапила на Донбас, коли й чому вперше взяла до рук зброю, як їй вдалося вижити. А ще – тисячі дрібних побутових деталей, завдяки яким текст набуває шорсткості і справжності. Саме художні деталі: що їли, у що вдягалися, кому дзвонили і в кого стріляли сигарети – найкраще в цій книжці. Бо читаєш про звичайну буденну ситуацію, про обід і бажання поспати, а потім – бац! – і починається обстріл, і все летить шкереберть, в тому числі життя. Тому «Іловайськ» книжка про подвиг і зраду, про війну, яка все ніяк не закінчиться, але також і про те, що життя складається з мільйона простих деталей, буденних митей, в які війна завжди приходить зненацька. І не лише на Донбасі.
Анна Положій, дружина письменника (а дружини літераторів часто розуміють більше за самих авторів), сказала, що рік роботи над цією книжкою був чи не найскладнішим у житті родини. Бо Євген весь час був у роз’їздах, відвідував у госпіталях і військових частинах героїв своєї майбутньої книжки, намагався розговорити їх про те, що вони самі воліли б забути, а потім повертався додому виснажений і замкнений у собі. Виписати чужі історії, виписати з себе біль інших – це велика робота, і не кожному вона під силу. Євгену Положію вдалося написати пронизливий роман, не вдаючись до сльозливих описів чи емоційних маніпуляцій. Він просто описав історії живих людей, щоб могла далі жити пам’ять про мертвих. Тих, що так і не вибралися з-під «Іловайська».
Обов’язково прочитайте цю книжку.