Три романи про Овідія

Наприклад, польський письменник Яцек Бохенський у своєму блискучому романі «Овідій Назон ‒ поет» концентрується переважно на римському періоді життя поета, намагається дошукатися причин його заслання, ретельно описує коло спілкування Овідія, друзів, особливості суспільного ладу того часу, багато уваги приділяє любові, любовним віршам, вигаданій чи справжній музі поета – Корінні, а потім висуває власну гіпотезу щодо події, яка спровокувала немилість імператора (участь у оргії).

Та не всі уявляли Овідія у ложі під час оргій чи серед кровожерних варварів. Для когось доля поета і його трагічного заслання стали причиною замислитися над вірою, що додає людині сил у важкі миті. Зрештою, ідея ця не нова: ще в Середньовіччі популярною була гіпотеза, що Публій Овідій Назон був одним із перших християнських проповідників, так званий Ovidius Christianus. Це дуже цікава теорія, оскільки Овідій й Ісус Христос були ровесниками, жили в той самий час, але слід пам’ятати, що тоді Овідій був значно відомішим, ніж Ісус. Хай там як, а потенційний зв’язок поета з християнством, що якраз зароджувалося, хвилював багатьох.

Тому й не доводиться дивуватися, що свій роман «Бог народився в екзилі» румунський письменник Вінтіла Горіа присвячує саме темі навернення Овідія в християнство. Цей роман – справжня перлина Овідіани, і можна припустити, що автору так добре вдалося описати переживання поета на засланні, бо і його доля була пов’язана з екзилем. Як і багатьом румунським інтелектуалам минулого століття, Вінтілі Горії після Другої світової війни довелося втікати з Батьківщини, жити вигнанцем в Іспанії й Франції. Тож закономірно, що в передмові до першого видання роману, який, до речі, було написано французькою мовою й опубліковано в Парижі, на вигнанні, професор Даніел Ропс пише: «Читаючи «Скорботні елегії» й «Послання з Понту», вигнанець [Горіа] впізнавав себе».

Вінтіла Горіа пройшов війну і також шукав віру, тому його описи й думки звучать настільки правдоподібно, коли він описує ситуацію Овідія. Врешті-решт, Вінтіла Горіа сам був непоганою темою для дослідження про кордони, передусім як вигнанець і блукалець світом, але також через те, що змінився кардинально протягом життя, перейшов кордон самого себе. Так, за роман «Бог народився в екзилі» письменнику було присуджено Ґонкурівську премію. Присуджено, але не вручено: коли престижна відзнака змусила журналістів зацікавитися постаттю автора, ті з гучним скандалом відкрили факт, що Вінтіла Горіа до війни був активним членом румунської націоналістичної парамілітарної організації «Залізна Ґвардія». Письменника звинувачували у приховуванні свого членства і ледь не у воєнних злочинах, а натомість його роман сповнений світлою любов’ю до ближнього, християнською покірністю долі й надією. Таке враження, ніби член «Залізної Ґвардії» і автор цього доброго роману – дві абсолютно різні людини, між якими стіна, кордон.

Останній з плеяди письменників минулого століття, який написав роман про Овідія і про якого я б хотів тут згадати, у своєму тексті переходить передусім не просторові, а часові кордони. Роман «Останній світ» австрійського автора Крістофа Рансмайра – прекрасний зразок постмодерної прози, текст з нелінійною оповіддю. Цікава історія цього твору: видавець попросив молодого Рансмайра взятися за переспів, переказування «Метафморфоз» у більш доступний для сучасного читача спосіб; письменник взявся за роботу, але невдовзі закинув первісну ідею й натомість написав роман. За фабулою друг Овідія Максим Котта вирушає в Констанцу, щоб знайти рукописи поета. У своїх пошуках він і розповідає читачам про долю поета на засланні, а міфи з «Метаморфоз» переказані в дуже інноваційний спосіб ‒ у древній порт Томіс приїздить такий собі Кипарис з кінопроектором і показує місцевим жителям фільми, сюжети яких і є міфами. До речі, перший і останній романи, згадані в цьому блозі, перекладено українською, тож зацікавлених запрошую до читання.