Вибори до Ради: Україна – це не лише столиця, і зміни – це не тільки політики

Дві політичні сили (яким симпатизую) запропонували мені прохідне місце в їхніх партійних списках на позачергових виборах до Верховної Ради. Обидвом я відмовив. Спробую пояснити, чому.

Напередодні позачергових парламентських виборів чимало людей, що раніше не належали до світу політики, оголосили про свій намір стати депутатами і працювати на Україну у Верховній Раді. Запит суспільства на оновлення настільки потужний, що всі партії намагаються поповнити свої лави й списки новими обличчями. Скоро, либонь, з’являться анекдоти про те, що людей на вулиці хапають і висувають у Верховну Раду. Не оминула така доля й мене: одразу дві політичні партії, яким соціологи пророкують подолання виборчого бар’єру, запропонували мені місце в прохідній частині списку. На ці пропозиції я відповів твердою відмовою з кількох причин.

Перша – стратегічна. Я не хочу йти у владу. Бо впевнений – зміни впроваджує не тільки влада. Радше навпаки: влада зазвичай є віддзеркаленням тих змін, які вже пройшло суспільство. Не влада пропагує курс на Євросоюз, а самі політичні партії починають вписувати у свої програми ЄС і НАТО, коли бачать, що виборці підтримують євроатлантичну інтеграцію. Суто психологічно українське суспільство з більшою довірою ставиться до громадських діячів, ніж до чинних політиків, тому навіть пропагувати зміни ефективніше саме поза політикою й владними мандатами.

Друга причина – методологічна. Розумію, що виборча кампанія дуже коротка, строки стислі, висунення має відбутися вже цього тижня, тому всі поспішають і намагаються швидко домовитися про головне. Втім, я б із більшою довірою й повагою поставився до пропозиції долучитися до написання політичної програми, а не до запрошення в список. Спочатку слід створити фундамент, перевірити спільність наших поглядів і підходів, а тоді вже на цій базі розмовляти про кандидування. Підхід «ти класний хлопець» або «нам треба відомих людей з чистою репутацією» є досить наївним, особливо в час, коли існує загроза антидемократичного й антиєвропейського реваншу в нашій країні.

Третя причина – політична. Я б не хотів обмежувати свободу свого висловлювання партійними рамками чи згодою підтримати конкретного політика. Мені симпатичні всі політичні сили, що підтримують євроатлантичну інтеграцію, виступають за захист української мови й культури, чітко називають Росію агресором і засуджують спроби гібридних переговорів із «сепаратистами». Кожна політична партія часом може припуститися помилки чи зробити неправильний крок, і я хочу зберегти за собою право такі дії критикувати.

Четверта причина – професійна. Я хочу писати книжки, а не законопроекти. Ні, я далекий від думки, що література здатна змінити світ, але під час останньої президентської кампанії помітив цікаву закономірність: начитані, мудрі люди схильні обирати раціональніше й відповідальніше. Тому писати й перекладати книжки українською для мене – це теж змінювати Україну. Як заповідав Квітка-Основ’яненко, «швець знай шевство, а в кравецтво не мішайся». Хай кожен якісно робить свою роботу.

П’ята причина – географічна. Я не хочу переїжджати з Ужгорода в Київ. Більше того, я думаю, що час інтенсифікувати децентралізацію і дати імпульс регіонам. Розвести різні державні інституції з Києва в області й великі міста, тим самим пожвавивши рух між регіонами й будівництво нової транспортної інфраструктури.

Україна – це не лише столиця, і зміни – це не тільки політики.