Воловецький газовий казус

Минулого тижня вся Україна знову стала заручником російського газового шантажу, і для виходу з критичної ситуації Президенту навіть довелося ініціювати акцію «прикрути», закликавши населення максимально скоротити об’єм споживання природного газу. На щастя, Україні вдалося дати собі раду з цією проблемою, але вона ще раз привернула увагу до нашої залежності від російських поставок та потреби в диверсифікації й енергоефективності.

Тож чи не досягнули ми щось за чотири пореволюційні роки в цій сфері? Безумовно, так, але здобутки наші все ще дуже скромні й недостатні. Фактично безліч державних установ (приміщень органів влади, шкіл, садочків), промислових підприємств, багатоквартирних будинків і приватних осель взимку гріють повітря, бо належним чином не утеплені. Або ж центральні системи обігріву працюють так, що людям доводиться відчиняти кватирки та трохи прохолоджувати помешкання, а згодом платити величезні суми за комунальні послуги. Річ у тому, що зусилля уряду були спрямовані переважно на спрощення системи субсидій, а не на боротьбу за ощадне використання природного газу. Так, у цій ситуації електорат вдається трохи заспокоїти, але енергетична незалежність країни далі перебуває під загрозою.

Замість того, щоб максимально стимулювати розвиток альтернативних і відновлюваних джерел енергії в Україні, влада сконцентрувалася на домовленостях про закупівлю газу в європейських країн. На перший погляд, такий крок – правильний, але за нинішньої вартості газу й курсу валют він все одно провадить до економічних проблем. Було запущено систему кредитування енергоефективних заходів, так звані «теплі кредити» для придбання котлів, енергоощадних вікон, засобів обліку, утеплення фасадів і горищ тощо. Бюджетом на 2018 рік на цю програму передбачено 400 млн грн, що в масштабах України не здатні суттєво змінити ситуацію.

А що з приватними ініціативами, інвестиціями з боку українського бізнесу? Як виявилося, таким починанням в Україні часто створюють штучні труднощі чи банально ігнорують. Про кричущий випадок такої бездіяльності (що на ділі означає блокування роботи) під час оголошеної Президентом акції написав мій давній товариш Андрій Шекета:

«Група компаній "Біотехнік", до якої я маю відношення, кілька років тому взяла в оренду стару газову котельню в смт. Воловець Закарпатської області, зробила там ремонт, поставила новий твердопаливний котел на трісці (відходи деревини, місцеве паливо) потужністю 1.5 МВт, отримала тариф (суттєво нижчий ніж газовий) і звернулась до РДА і райради з пропозицією опалювати районну лікарню і найбільшу школу "альтернативним теплом", і тут почались просто цирки. Голова РДА відповідала, що є договори на постачання газу і вона не може від них відмовитись, голова райради особисто ходив, до головного лікаря лікарні, грозити його, щоб той не дай Бог не брав тепло у нас. Зважаючи, що ніяких притомних аргументів, чому не можна перейти з газу на тріску не було, вирішили розглянути це питання на профільних комісіях райради. Зібрались, послухали мене хвилин 40, задали багато багато питань і... утримались. тобто ніби і не проти, але і робити не можливо. Змонтована котельня з новим котлом не працює, а Нафтогаз закликає економити газ. Таким чином голова РДА Валентина Рогова, голова райради Іван Лопіт зробили все, щоб Воловецькі комунальні заклади (лікарня і школа) не мали альтернативного джерела теплопостачання. Це все, що вам треба знати про рівень менеджменту на місцях».

Фактично представник Президента в районі і місцева влада без жодних причин відмовилися здійснити крок до енергетичної ощадності й економити бюджетні кошти. На підприємстві було б утворено робочі місця, сировину воно б використовувало місцеву, з району, та й податки б надходили в місцевий бюджет. Але попри всі аргументи – відмова.

Що це, спонукання до корупції (мовляв, діліться), саботаж реформ чи проста людська глупота?

Здається, все водночас.