Втома від війни? Холодний душ для українців
«Момент, коли нас слухали з відкритим ротом і аплодували стоячи – давно позаду»
Завершивши свій довгий тур багатьма містами Канади й США, хочу поділитися кількома принагідними думками й спостереженнями про сприйняття української тематики у Північній Америці. Без претензій на істину в останній інстанції, це просто мої щоденникові записи.
• 1 •
Ми говоримо різними мовами.
На превеликий жаль, на третій рік повномасштабного вторгнення уже не тільки наша стилістика, а й словники різні. Риторика, якою ми послуговуємося в Україні, після перекладу на англійську втрачає свій первісний сенс, звучить недоречно і примітивно. Західна публіка втратила емоційну здатність сприймати нашу кришталево чисту і пряму мову. Сфокусовані на власній трагедії й жертовності, ми продовжуємо оперувати виключно чорно-білими термінами й порівняннями, але Захід втомився від цього й просто пропускає повз вуха.
«Агресор», «жертва», «злочин», «територіальна цілісність», «справедливість», «західні цінності» – для нас ці слова означають одне, а на Заході після занадто довгої й частої експлуатації вони вихолостилися, перетворилися на банальність і ледь не моветон. Те саме стосується й довших синтаксичних конструкцій, речень, гіпотез, гасел – те, що в українському Facebook може зібрати тисячу сердечок, у західної освіченої аудиторії викликає щирий подив, ніби люди чують наївну дитячу мову. Вона мила й цікава, але має мало спільного з реальністю – десь така реакція на наші слова на даному етапі, але тенденція невтішна, бо за цією фазою наступить просто роздратування від наших слів. Нам треба вибудувати новий словник для розмови зі світом.
• 2 •
Від нас чекають конструктиву й проактивності.
Світ дуже втомився від жахливих картинок з України. Розбомблені українські міста, знищені дитячі лікарні, трупи цивільних – це те, що кожен на Заході вже бачив. Коли ми вкотре знову і знову «тиснемо на жалощі», показуємо чергові закривавлені картинки, кричимо про нові злочини – це викликає щось схоже на роздратування. Цинічна правда така, що люди на Заході підтримують нас у несправедливій війні, але чергові фотографії війни заважають їм насолодитися своїм смачним ланчем у дружній компанії. Захід у курсі про щоденні втрати, смерті, бомбардування, але вони більше не пробивають стіну байдужості, викликають втому і псують настрій.
Сьогодні від нас чекають проактивної конструктивності, ідей, пропозицій, тому План Перемоги може досить неоднозначно сприйматися всередині України, але для західної аудиторії – це саме те, що треба. Було б добре сформулювати концепцію перемоги й закінчення війни не тільки від влади, але й від громадянського суспільства, інтелектуальної та мистецької еліти, середовища бізнесу. Важливо передавати націленість на конструктив через усі можливі канали й нетворкінги, бо виключно політична взаємодія вже себе вичерпала.
• 3 •
Інформаційна лінза, через яку світ бачить Україну – екстремально негативна.
Коли ти закордоном, то більшість інформаційного потоку з України – максимально демотивуюча й депресивна. Активна частина української діаспори через це дуже мучиться, бо щодня бачить некрологи в стрічці, новини про проблеми на фронті, якісь чергові фото про чиновників з мільйонами кешу. Як це не парадоксально, але коли ти в Україні – тобі значно спокійніше, бо бачиш щоденне життя, повсякденну рутину, як усе навколо працює і як багато насправді добрих людей, що роблять свою справу для спільного блага.
Це стосується не тільки діаспори, адже саме через таку негативну лінзу нас бачить цілий світ – і було б доречно доповнити цей образ сторітелінгом про нашу стійкість, про силу громадянського суспільства, феномен українського волонтерського руху, про інновації у державних сервісах та освіті, про успішні навіть за цих умов бізнеси. Світу бракує відчуття, що Україна – це не тільки лінія фронту, а й велетенська потужна країна з фабриками, фермами, університетами, театрами, «Новою поштою» і «Дією». Створювати і «позитивний» контент – одне з наших основних завдань.
• 4 •
На Заході є свої проблеми.
Якщо нам здається, що нас менше підтримують і нами менше цікавляться, то це не через те, що нам не співчувають. Просто кожна країна має купу своїх невирішених проблем. У Вашингтоні намети бездомних можна побачити в парках у центрі міста, це вже рутинна картинка – і, ясна річ, що питання міграції цікавить американців більше, ніж війна в Україні. Повірте, середньостатистичний американець теж хотів би отримати свою «тисячу» від уряду і йому болить, що ці гроші влада надсилає в іншу країну, хоча в Америці стільки бідності й злиднів.
Американський ізоляціонізм – це деструктивне явище, але воно охоплює все ширші маси людей, перетворюючи питання допомоги Україні на дуже делікатну і дражливу тему. Те саме з Канадою, яка потерпає від проблем з надлишком мігрантів (переважно з Індії) і з великим роздратуванням реагує на нові кроки ліберального уряду Трюдо. У сучасному світі кожен сам за себе і політики в інших країнах передусім дбають про настрої власних виборців, тому нам слід сприйняти як нову реальність певну маргіналізацію української тематики.
• 5 •
Ми мусимо шукати нові формати і конкурувати за глобальну увагу й підтримку.
Ще у Польщі риторика про те, що в Україні ми насправді захищаємо Європу і західні цінності з прижмуреним оком, але сприймається, а в Америці все зовсім не так. Тут війна України – це проблема передусім України і війна передусім за Україну. Слова про те, що на нашому фронті ми відстоюємо американські ідеали свободи й демократії, тому фактично захищаємо собою й Америку, колективний Захід – не сприймаються взагалі.
Є чимало інших конфліктів і воєн, які гучніше й болючіше відлунюють у Штатах (наприклад, ізраїльсько-палестинська війна, яка сильно розділила зокрема інтелектуальні, академічні середовища і стала новою топ-темою, маркером для модного розділення на ліваків і правих). Ми мусимо конкурувати з війною у Ґазі, з проблемами Тайваню, з хуситами та навіть природними катаклізмами, а для цього нам треба відшліфувати наші підходи, бути більш творчими, креативними, несподіваними, сучасними, технологічними. Як божевільно б це не звучало, але нам треба дбати про те, щоб українська тематика була «сексі» і західні опініон лідери свою моральну правоту доводили на підтримці України, а не на підтримці палестинців чи ізраїльтян.
Момент, коли нас слухали з відкритим ротом і аплодували стоячи – давно позаду. Втома від довгої війни і роздратування від її безперспективності зробили неактуальним попередній підхід, коли ключові проблеми ми могли вирішувати на політичному рівні з владою та елітами. Тепер нам треба навчитися ефективно говорити з суспільствами, бо реалії довгострокової війни на виснаження вимагають від нас і довшого планування, а значить ставки на горизонтальну дружню розмову з людьми, середовищами та професійними групами, які завтра й післязавтра голосуватимуть за нові уряди та президентів, які будуть або не будуть підтримувати нас.
Добре домовитися з Байденом, якщо йдеться про швидку реакцію і допомогу у 2022 році, але для допомоги у 2025 нам треба говорити не з Гарріс чи Трампом, а простими американцями, громадянським суспільством, інтелектуальними та бізнесовими елітами. Щоб здобувати підтримку, від імені України має говорити не тільки Зеленський, а й успішні представники громадянського суспільства, військові, професори, митці, креативні бізнесмени, релігійні лідери, сучасні формати діаспорних організацій тощо. України має бути скрізь багато, а соло має перетворитися на гучне багатоголосся.
Інакше ми загубимося і зникнемо. Спочатку – з інформаційного поля. А потім, якщо вчасно не отямимося і не перебудуємося, і з політичної карти світу.