Мовний закон буде згубним для його ж авторів
Позаяк останнім часом точаться бурхливі суперечки навколо горезвісних ухвал з приводу регіональних мов, час усім замислитися стосовно того, як це виглядає в дорослих державах, щоб уникнути прикрих помилок. Кожен європеєць зазвичай різною мірою послугується трьома мовами, і від ступеню знання залежить, чи людина почувається зручно в сучасному світі або замикається в ґетто меншини. Насамперед це безперечно національна мова, такі як французька, німецька, італійська, кастильська (іспанська), польська, українська і теж самостійні, але менш поширені мови інших країн. По-друге, це реґіональна чи етнічна мова: в Іспанії баскська, галісійська і каталанська; у Франції бретонська, ельзаська, провансальська, фламандська і для багатьох арабська; в Німеччині фризька, лужицькі й турецька, в Італії сардинська; у Великій Британії ґельська та інші говірки Шотландії, Уельсу і Корнуелу й афро-азіатські мови колишньої імперії; в Україні болгарська в Одещини, грецька в Приазов’ї, кримська (татарська), польська, російська, румунська на Буковині, угорська в Закарпатті, різні мови народів померлого Радянського Союзу. І всюди дедалі більше набуває вжитку англійська, як мова міжнародного спілкування.
Щодо державної мови все насправді складніше, ніж здається. Дуже мало італійців володіє літературною мовою з тосканської говірки, а більшість воліє п’ємонтський та інші діалекти. Південь Франції вживає свою (langue d’oc), а не паризьку мову (Ile de France). Лондонці (cockneys) розмовляють так, що пересічний англієць їх майже не розуміє. Баварці не мають німецького ідеалу мови (Hochdeutsch). Кашуби і силезці в Польщі ревно плекають свою культуру. Данцям з норвежцями не вадить наявність двох різновидів мови. Лапландці на півночі шанують свою. Фінляндія визнала мову меншини за другу державну на відзначення внеску шведів у захист її незалежності. Албанія має принаймні два варіанти мови, а серби ніяк не можуть звикнути, що Хорватія вважає свою мову іншою. Далеко не всі навіть освічені українці добре почуваються в літературній мові класики на підставі київсько-полтавського діалекту. Ірландці дещо заздрять нам, бо незважаючи на рясну державну підтримку, мало хто з них добре знаю власну гарну мову, бо далися взнаки кількасот років колоніалізму. Дехто наводить приклади кількамовних країн, але ж не існує бельгійської чи швейцарської мови, і валлони, фламандці, мешканці альпійських кантонів становлять виняток на тлі нашої спільноти. Україна має виняткові трагедії, але спільні закономірності Європи.
Тому ставмося уважно і пильно до справді небезпечної зараз спроби ворогів знищити українську самобутність, але водночас пам’ятаймо, що йдеться не про життя і смерть, а лише про швидший чи повільніший, проте неминучий поступ. Зусиль докладати необхідно, адже людська гідність виховується, а не падає даром небесним. Та не впадаймо панічно в розпач. Критичну точку пройдено, хоча не всі це помітили. Перші рядки нашого гімну склалися за інших обставин, але відтоді Україна вже не вмерла і не згине. Прагнення марґіналізувати її звернуться проти самих апологетів людожерського етноциду, які заженуться на слизьке. Згубний „закон” виявиться самовбивчим для своїх авторів, відокремить зерня від плевел і дасть нам змогу краще усвідомити свій шлях. Шкода людей в штучно створеній окупаційній зоні на третину країни, яких на певен час відтято від цивілізації. Прикро, що це викличе русофобію і напругу міжнаціональних взаємин. Та нікому не поталанить назавжди ошукати загал; врешті-решт кара спіткає облуду. Лікарі знають, що коли незагоєна і прихована виразка труїть організм, треба гоїти рани, спочатку виявити і потім видалити гній. Німці мудро сказали „Wir wissen von jedem und die Zeit haben” (Ми знаємо про кожного і маємо час). Отож не журімося, співвітчизники, а гуртуймося, гартуймося і перемагаймо!