Чи вручить Тягнибок ключ від газової труби Кремлю?

Після підписання угоди з Shell та анонсів відносно нових обговорюваних проектів договорів про розподіл продукції видобутку сланцевого газу, зденервований «Газпром» виставив-таки Україні рахунок за штрафними санкціями.

У 7 млрд. доларів.

Забувши, звісно, про мільярд, що його, як порахували українські експерти – «Газпром» винний своєму «субміссівному» партнеру за невідповідність об’єму прокачування газу. Проігнорувавши ту обставину, що Харківська угода знищила конкретне формулювання санкцій, у зв’язку із чим Україна може знижувати закупки хоч до ноля. Звичайно, російська сторона може спиратися на те, що сам принцип «бери чи сплачуй» в угоді залишився після харківських поправок. Тим часом, через очевидні обставини – тіньовий бік торгівлі енергоносіями між Москвою і Києвом – сторони навряд чи підуть до суду.

Тим часом, посол РФ в Україні Михайло Зурабов терміново запевнив, що Київ та Москва знайшли підходи, які здатні вирішити питання ціни на газ без залучення України до Митного Союзу. Слід зауважити, що мова йде геть про різне. Скарга «Газпрому» та діюча ціна на газ – окремі парафії. Так само як і різка заява Леоніда Кожари про зламану монополію. Але поки що райдержадміністрації купляють газ за ціною чи-то 588, чи-то 1058 доларів за тисячу кубів. Розгортається шалена кампанія проти видобутку сланцевого газу, з-за якої видніються роги «старшого братана». Парадоксально, але після того, як українські державні та «цікаві» партнери таки все ж домовляться з американськими Chevron та Exxon, Mobil про видобуток сланцевого та подібного газу – на заваді містерам-твістерам встануть радівські та облрадівські «свободівці», з’єднавшись у природоохоронному пориві із прибічниками Віктора Медведчука з «Українського вибору», які нещодавно провели феєричний снікерс-пікет, мобілізуючи школярів-прогульників.

Власне, зрозуміло, що справа не тільки у використанні популістської тематики захисту навколишнього середовища, що в Україні, яка пережила Чорнобиль, є чутливою. І не лише у потенційно меркантильних мотивах «Свободи» зрубити грубий шмат з «пендоських» грошей. Але й в ідеологічній обробці, яка роками лине зі сходу, і знаходить – переважно, серед нижчого освітнього сегменту, свого слухача-транслятора, мало не перекладача «калиновою» псевдонаукових фобій в Україні. Про це писали і інтелектуали львівського походження, що їх активно витискали із столиці Галичини останні роки (сьогодні, мабуть, усі «гнилі ліберали» сховалися за стінами Українського католицького університету, над яким літає янгол-охоронець з інтересами в сфері хімії та вирощування помідорів).

Цікаво, чи розуміє керівництво «Свободи», що природним чином сіє сумнів у лавах своїх прихильників та розсварює їх, виступаючи разом із екс-головою адміністрації Кучми та кумом Путіна проти посилення енергетичної самодостатності України?

Так, у суспільстві із низькою правовою культурою влади справді є проблеми із захистом здоров’я громадян та розкошів природи. Тоді, мабуть, «свободівцям» слід боротися за щось інше? Поки що, в той час, коли знесилену від недосипу Матіос госпіталізують з зали Ради, патентовані «націонал-патріоти» нового розливу стають – свідомо, чи несвідомо – природним альянтом Москви, викликаючи веселі посмішки російських політиків-консерваторів, дипломатів та бізнесменів. Чи не погребує, бува, замислюються вони, «Свобода» важким газорублем на межі потенційних дострокових перевиборів до Ради? Там, в одному з глобальних – як-не-як – фінансово-економічних центрів аж ніяк не вимагатимуть, щоби Олег Тягнибок натягнув косоворотку та фуражку із червоною трояндою, взяв до рук балалайку та сфотографувався з ведмедем, одягнутим у футболку «Єдиної Росії». На такому архаїчному рівні у Росії давно не працюють – адже і Віктор Медведчук не співає «Яблочко» та не вжарює «Камарінського» на своїй кримській фазенді.

Макіавелізм якраз і полягає у тому, що той-таки Олексій Міллєр десь за бенкетним столом ніби раптом зробить ремарку – ось бачте, навіть впливова українська партія виступає проти такої «небезпечної нісенітниці» як сланцевий газ. Хоча російські енергетики щодо сланцю насправді вважають інакше, визначаючи його як основну загрозу нинішній моделі російської економіки. Це не дивно, оскільки прибуткова частина бюджету РФ, а відтак і витрат на забезпечення лояльності люмпенізованих мас, чиєю любов’ю, подібно до хворого Уго Чавеса, користується Володимир Путін, перебуває у домінантній залежності від експорту нафти та газу.

Тож Москва не м’якшатиме, маючи таких несподіваних союзників у нашій країні – хоча, чому несподіваних, зважаючи на зміст ролей, що їх грав теперішній депутат Бенюк у російських продакшенах?

Москва не м’якшатиме, поки є шанс залякати Київ і забрати за уявні 7 млрд. газотранспортну систему.

Москва ані на хвилину не розслабиться аж до вільнюського саміту ЄС - країн Східного Партнерства. І якщо Україна не підпише Асоціацію у листопаді, Росія виграє свою гру на сході Європи на декади вперед.

14 лютого, незважаючи на день закоханих, Володимир Путін на розширеному засіданні колегії ФСБ заявив дуже прямо: «Жодними окриками й обсмикуваннями інтеграція на пострадянському просторі зупинена не буде».

Таким чином, відновлення за формою сталіністської імперії корумпованої ординської бюрократії – можна зупинити лише діями. Це сигнал не тільки для Києва, що вже зараз знаходиться на задимленій від розривів передовій цього зіткнення між осілим майбутнім і кочівницьким минулим у Євразії, але й для Вашингтона, Брюсселя, Парижа, Варшави та Стокгольма, юо апетит приходить під час їжі.

То ж чи буде Олег Тягнибок у грудні, в малоросійському фольклорному одязі, на тлі виконання хором імені Верьовки російської народної пісні «Черный Ворон», вручати символічний ключ від труби, наприклад, генерал-губернатору Жириновському, чия родина походить з волинського Костополя?

Мав би лідер «Свободи» замислитися про це вже сьогодні.