Чому Росія така?
Московські істерики та київське гендлярство останніми місяцями формують тло, на якому відбуваються українсько-російські взаємини, які за рівнем політичних (але не економічних – про це в іншій статті) загроз знаходяться тепер між «жовтим» та «червоним» сигналами.
Московські істерики та київське гендлярство останніми місяцями формують тло, на якому відбуваються українсько-російські взаємини, які за рівнем політичних (але не економічних – про це в іншій статті) загроз знаходяться тепер між «жовтим» та «червоним» сигналами.
Втім, проблема українсько-російських стосунків значно глибша, адже в уявленні російських консерваторів Україна є антитезою Росії, спеціальним проектом масонів, поляків та австрійських німців (успадкованим американцями), чия функція – отруєння російського загалу ліберальними ідеями та подальшого руйнування імперії, із тим аби шмати її було поставлено під контроль посланців Антихриста, світового єврейського «крипто капіталізму». Про це можна дізнатися з численних російських форумів, блогів та видань правої орієнтації.
Гадаю, що для медіасфери це не новина, але ті, хто відкрито та душевно виступає за союз із Росією, тільки починають усвідомлювати, що з точки зору своїх візаві перетворюються на нащадків козацьких «бандитів», чомусь тюркських племен, на наївних найманців Заходу тощо. Варто їм лише заїкнутися про нехай навіть формальне збереження української державності, а особливо – народовладдя, хай і в складі нової імперії чи блоку.
Вся ця вакханалія почалася у другій половині «нульових» із параноїдальними страхами Кремля щодо експорту демократії з Києва (цьому завадила, втім, не стратегія Суркова, а боягузлива вайлуватість, світоглядна провінційність та базарна меркантильність помаранчевого «ЦК»). З присипаного пилом архіву дістали істориків-шовіністів 19-го – 20-го століть, врешті-решт докотилися до відновлення квазікульту Сталіна, експансії у світське життя забобонного невігластва тощо.
Чому ж Росія стала такою і чи слід її боятися?
Є дві позиції стосовного того, як сприймати Росію. Одна – ліберальна, інша націонал-демократична.
Згідно першої, Росія є молодою капіталістичною державою на кшталт Японії у 1905 році, її агресивним корпораціям тісно в національних кордонах і верхівка з життєлюбів та сибаритів у Кремлі змушена вдавати з себе монархістів та сталіністів, щоби маскувати справжні, цілком меркантильні інтенції правлячого класу: захист і нагромадження приватно-корпоративної власності, придушення конкуренції, експансії статків олігархів в Росії та Європі. На підтвердження цієї позиції можна навести свіжий приклад затримання директора «Уралкалію» Баумгартнера в Мінську – президент Лукашенко вирішив, що діяльність «по-братському» приватизованої росіянами фірми шкодить національним інтересам республіки. І з точки зору держави, а не ринку, офіційний Мінськ абсолютно правий. Подібні прикрощі «євразійської інтеграції» давно дістали Білорусь, а з боку Астани викликають все гучніше «гарчання».
Друга позиція полягає у тому, що Росія – це хворий на імперський «рессентімент» (що його вже пережили і Велика Британія, і Австрія, і Франція, і Польща) кавалок ще ранньофеодальної ординської держави, яка з тринадцятого століття поспіль лише змінювала свої форми. І тепер ми спостерігаємо за новою реінкарнацією: Володимир Путін як наступник Йосипа Сталіна, Миколи І, Івана Грозного та Батия. Не дарма ж такої популярності знов набули в Росії твори Гумільова, Ільїна, Достоєвського, а в студіях провідних телеканалів чи не світяться від екстазу перекошені від ненависті до демократії фізії пп. Леонтьєва, Проханова та Кургіняна?
Істина десь посередині – великодержавна ідеологія окремої цивілізації згодовується плебсові, що ще й не нюхав Європи, демократії та гармонійних моделей ринку. Аристократія живе за власними законами, лише тогоріч перерахувавши більш як триста мільярдів доларів в ареали «золотого мільярду».
Навіть вітчизняна модель «кримінальної плутократії», оснащена справжньою політичною конкуренцією та широким сектором незалежним ЗМІ, багато мільйонів жителів якої так чи інакше вже відвідали Захід – і справді становить небезпеку для мозкокрутів з російського «керівного контуру».
Адже залізобетонний мур із вишками зомбованих стрільців на довжелезному південно-західному кордоні – це дорого, а в Мережі побудувати його взагалі неможливо.
Та чи здатна Росія щось із нами вдіяти? Навряд.
Її бюджет, а відтак і спокій надексплуатованих мас залежить від експорту сировини до Європейського Союзу – то ж вторгнення виключене, бо безпека газогонів буде поставлена під питання.
Застосування ядерного арсеналу – безумство, що призведе до смерті мільйонів росіян.
Путч із застосуванням російського спецназу та «п’ятої колони» матиме сумнівний шанс на успіх: «п’ята колона» в нас дуже слабка та очолена політичними клоунами, ласими до грошей російських олігархів, але нездатними на дії. А спецназу вистачає і свого.
Торговельна блокада в умовах взаємозалежності світової економіки боляче вдарила по російських імпортерах та споживачах.
То ж залишається лиш істерика та скавуління у соціальних мережах та коментарях, і все це стихне через десять тижнів, із підписами на Вільнюській унії.
Як і в 1994-1996, так і в 2006-2007, і в 2010-2012, у Москві був шанс запропонувати Києву щось краще за Європу. Але не судилося. Саме тому екзистенціальні нічні мари російських правителів упритул наблизилися до втілення у життя.