Війна моєї родини

Друга світова війна прийшла в Україну не в червні 1941 року, а в вересні 1939 року. Принаймні, західні українці цю дату запам’ятали дуже чітко. Польське військо було малоефективним і деморалізованим, а тому воювати проти двох мільйонних армій – німецької і совєтської – не було сенсу. «Військо польське на роверах» жартували українці, і це майже стовідсотково відображало справжню картинку.

Через те, що першими підминати Польщу почали німці, і особливого спротиву не було, їм вдалося просунутись досить далеко. Далі, ніж було попередньо домовлено з совєтами в пакті Молотова-Рібентропа. Втім, досить швидко з’явилась «доблесна» Красна армія, і німцям довелось відступити.

Говорити про те, що німців чи більшовиків хтось особливо радісно зустрічав, було б неправдою. Переважно їх появу сприймали як звичайну зміну окупанта і не більше. Можливо, хтось комусь і виносив хліб-сіль, але це були скоріше винятки, аніж правило. В суспільстві панувала непевність і тривога. Люди чудово знали, хто такі більшовики, пам’ятали про недавній Голодомор на Великій Україні і про сотні спухлих українців з-за Збруча, яким пощастило пробратися в Галичину за куском хліба. Ілюзій особливих не мали. До німців ставлення було дещо краще. Все-таки європейська Німеччина – не пара обдертим більшовикам. Втім, загалом у повітрі витало погане передчуття якихось важких подій, і люди просто намагались вижити. Дуже скоро погане передчуття перевершило будь-які сподівання…

Родина моєї бабці Віри жила в Тернополі. Війна застала їх в новій хаті, яку батьки щойно завершили будувати після багатьох років переїздів по селах Галичини. Прадід вчителював. Ідеально знав 7 мов, але в Тернополі роботи отримати не міг, бо не хотів переходити на польське і ставати поляком.

Бабця на той час вчилася в молодших класах гімназії, а її брат Родьо (Родіон) мав бути випускником. Втім, коли прийшли більшовики, одразу гімназію перетворили на звичайну десятирічку, і колишні гімназисти отримали нагоду повчитися на рік довше. Мабуть, щоб надійно засвоїти нову життєву науку.

Прихід совєтів спочатку не приніс особливих змін, і люди навіть подумали, що їхні побоювання були даремними. Були, звичайно, якісь непорозуміння, а часом і дивацтва з боку прийшлих совєтських окупантів, але цьому не надавалось особливого значення. Ну, дивувалися люди обдертим совєтським солдатам, які на фоні німецьких чи польських виглядали бомжами, ну, ходили жінки офіцерів в театр в нічних сорочках польських пань, які познаходили в покинутих маєтках, ну, ставили квіти в нічні горщики… Всяке було, але ж це не смертельно…

Втім, дійсність дуже скоро змінилась. Гайки почали закручуватись. Пішли чутки про зникнення людей і про вивезення в Сибір.

Якось на весні 1941-го після відзначення в школі дня народження Шевченка з учнями почали траплятися дивні речі. Когось викликали до директора, і він не повернувся, когось на вулиці запхали в чорну машину, і він зник, хтось просто зник без жодних свідків. Подібним чином зник і хлопчик на прізвище Гриньків, який жив в прабабці на квартирі. Схвильовані батьки шукали своїх дітей, але ні у в’язниці ні в міліції ніхто нічим допомогти не міг. Страх почав помалу проникати під шкіру…

Одного ранку бабцин брат Родьо відмовився йти в школу. «Щось мені зле. Погано почуваюся». Мама себто прабабця з розумінням поставилась до проблем сина і дозволила залишитись вдома. А в обід прибігла схвильована однокласниця і повідомила, що Родя викликали з іншими хлопцями до директора. Хто був із викликаних в школі, на урок від директора більше не повернувся. Їх посадили в чорну машину і повезли невідомо куди. Зрозуміло, що після такої інформації вже ніхто не збирався нікого випроводжати до школи. Родьо ще якийсь час побув в хаті, а потім одного вечора пішов в сусіднє містечко переховуватись до родичів. Чи здогадувалась прабаба Марія, що того вечора востаннє бачить свого сина, не знаю. Але, певно, здогадувалась.

Минуло кілька тижнів, і одної ночі 21 травня в двері загримали. «Откривай! Полчаса на сбори. Брать только необходімоє…» Прадід Прокіп отой, який знав сім мов, був рафінованим інтелігентом, чудово орієнтувався в праві та законах і до всіх без винятку учнів звертався на «Ви», повірити не міг, що така історія в принципі може з ним трапитись. Він стояв, як прибитий, з двома щітками в руках і повторював. «Але ж цього не може бути… Ми ж ні в чому не винні…» Якби не прабабця, яка, тверезо оцінивши ситуацію, почала швидко збиратись, в Сибір довелось би їхати в тому, у чому спали, і з двома щітками до одягу в придачу.

Бабця Віра мала лишитись. Вона спала зі студенткою-квартиранткою на стриху, і її навіть не збирались шукати. Прабабця, збираючись, свідомо говорила голосно, щоб Віра на стриху чула, що відбувається в хаті, що їх вивозять, і сиділа тихо. Навіть не брала Віриних речей – сподівалась, що та залишиться. Але бабця не всиділа. Вона в останню мить, коли машина вже рушала, скочила з схованки і кинулась до батьків. Солдати не хотіли її пускати, бо думали що вона чужа, але вона таки вибралась на кузов і вчепилась в мамину руку. На вулиці стояв страшний лемент – вивозили одразу кілька родин. Люди голосили, як на похороні. Ті, що залишались, повиходили з хат і проводжали в невідоме своїх сусідів. Виселених привезли в Тернопіль на вокзал і зачинили в товарні вагони, призначені для перевезення худоби. Протримали кілька днів, поки зібрали цілий ешелон, і повезли…

Була весна 1941 року. Кінцевою точкою мандрівки моєї бабці, прабабці та прадіда став Салехард. Потім ще була подорож баржею кудись в гирло Обі за полярне коло, голодне і холодне існування, довгі роки пиляння лісу по два кубометри на в день (бабці було тоді 13 років), ув’язнення прабабці за крадіжку однієї риби (аби не вмерти з голоду), і багато чого ще… Все заради героїчної перемоги «великого» Сталіна і не менш «великого» радянського народу над злими фашистами.

А тим часом Німеччина напала на СРСР. В Тернопіль вступили німці і відкрили в’язницю. Такого жаху ні тернополяни, ні навіть самі німці ще не бачили. В’язниця була буквально заталована трупами. Загусла кров стояла калюжами. Трупи де-не-де були присипані вапном, але в більшості просто скинуті на купу. «Доблесні» совєтські органи, не бажаючи вивозити ув’язнених, просто розстрілювали їх пачками в в’язниці. Вірніше, не просто розстрілювали, а з особливим підходом. Катували, мучили відрізали кусками і лише згодом добивали. Серед тисяч тіл знайшлися і останки учнів тернопільської гімназії – друзів Родя. На стіні гімназії нині висить таблиця з їх прізвищами і датою смерті – 21-26 червня 1941 року.

З цілої Тернопільщини потягнулись в Тернопіль родичі зниклих і арештованих, аби впізнати і по-людськи поховати їх останки. Прокльонам і сльозам не було меж. Те саме творилось по всіх містах і містечках Західної України. Такого горя цей край не переживав ще з часів татарської навали…

Відразу після нападу німців і проголошення 30-го червня у Львові Української держави бабцин брат Родьо поїхав до Львова і як член ОУН зголосився до розпорядження українського уряду. Втім, Українська держава не входила до планів Гітлера, а тому всіх причетних дуже швидко почали арештовувати. Арештували і Родя. Можливо, його б спіткала доля багатьох українських патріотів, і він би отримав свою кулю ще в перші дні війни, але провидіння приготувало йому іншу місію. Хлопцеві вдалось якимось чином втекти з-під варти і повернутися в Тернопіль. На жаль, деталі втечі так і залишаться таємницею, бо розказати їх сьогодні вже немає кому. В Тернополі Родьо напівлегально оселився в розграбованій совєтськими ментами батьківській хаті і зайнявся розбудовою організаційної сітки. В цьому йому неабияк допомагала мамина сестра цьотка Стефка, яка жила неподалік. Своїх дітей вона не мала, тому Родьо був для неї, мов рідний син. В хату постійно приходили якісь люди, їли, відпочивали чи ночували і відходили. Жінка варила їм їсти, як треба виконувала доручення зв’язкової, приносила інформацію, купляла квитки на потяг, зустрічала передачі. Родинний переказ зберіг інформацію, що Родьо був районовим провідником Організації по Скалатщині. Цю інформацію підтверджують і люди, які перетиналися з ним в часі війни, але, на жаль, якихось документів з того часу віднайти не вдалося. В підпіллі мало хто займався бюрократією, і до кінця 1943 року, часу виникнення УПА, взагалі мало які справи документувались.

Десь в кінці 1942 –го в Тернополі гестапо публічно повісило кількох членів ОУН. Організація вирішила помститися за своїх побратимів і спланувала зухвалу операцію. В Тернополі в центрі міста був у ті часи ресторан «Полонія», в якому розважалися переважно вищі німецькі чини і фольксдойчі. На дверях ресторану пишалася табличка «Тільки для німців», тому простому смертному вхід туди був заказаний.

Одного прекрасного дня в ресторан «Полонія» зайшло два офіцери вермахту. Розглянувшись по залі, вони мовчки розрядили в присутніх там гітлерівців кілька магазинів і залишивши після себе справжнє місиво з вишуканих страв, напоїв та солдатів фюрера, так само спокійно вийшли на вулицю. Там зупинили фіакр, сіли в нього і зникли за рогом, мов розчинилися. Казати про те, що для окупантів така нахабна витівка була справжнім шоком, – це не сказати нічого. В місті одразу влаштували облаву, перекрили всі в’їзди і виїзди, почали нишпорити по всіх закапелках, але двох зухвальців в формі офіцерів вермахту так і не знайшли. А ті в цей час спокійнісінько відсиджувались за кілька кварталів від місця подій у хаті моєї прабабці. Одним з них був Родьо, а от ім’я іншого, на жаль, так і залишиться невідомим.

Активна організаційна діяльність під самим носом в гестапо не могла залишитись непоміченою, і за якийсь час Родя оголосили в розшук. Він змушений був покинути місто і переключився на роботу в підконтрольному йому районі. Якось, переходячи вночі між селами, натрапив на німецький патруль. На возі, яким кермував знайомий з Тернополя поляк, їхали німці і, побачивши нічного подорожнього, зажадали документів. Подорожній здався їм схожим на того, кого гестапо безуспішно розшукувало вже кілька місяців. Родьо потягнувся до кишені за документами, але замість них вийняв пістолет і вклав німців на місці. Поляка-керманича не чіпав. Перекинувшись з ним кількома словами, попрощався і пішов собі в своїх справах. Втім, поляк виявився менш приятельським і великодушним. Він взяв рушницю і вистрілив Родьові в спину.

В Тернополі одразу заарештували цьотку Стефу і повезли на впізнання. Що цікаво, тіло навіть не дозволяли забрати з дороги. Лише виставили коло нього варту. Коли слідство на місці було завершене, тіло залишили далі лежати край дороги, а тітку замкнули в гестапо. Якимось чином хлопцям з Організації вдалось витягнути її звідти, і вона через кілька тижнів повернулась додому, де знову взялась за старе – допомагати підпіллю.

А тіло Родя селяни сусіднього села вночі урочисто поховали на своєму цвинтарі. З наказу Організації наступного дня по всій Тернопільщині у всіх церквах за душу Родя була відправлена панахида і тужно дзвонили дзвони…

Коли бабця прабабця і прадідо повернулися з Сибіру, в їхній новій хаті вже жив працівник совєтських органів з родиною. Тому довелося просити даху над головою в рідних.

На щастя, була ще жива цьотка Стефа вона і розказала про долю Родя. Прабабця довго ходила селами і випитувала в людей, де могила її сина. Люди боялись про таке говорити. Часи були страшні, але прабабця все одно шукала. Якось доля звела її з жінкою, чий батько організував тоді похорон, і вона показала Родьову могилу. Прабабця поставила синові хрест, але на таблиці до самого розвалу союзу так ніхто і не відважився підписати його імені.

Отака от історія. Багато що з неї хотілось би доповнити, але, на жаль, зробити це вже немає кому…