Останній козак?..

Вже довгий час мене непокоїть одне доленосне питання. Ні, зовсім не те, хто буде наступним Президентом. Хто б ним не був, йому не позаздриш. Розгрібати такий бардак, який він отримає в спадок, не найприємніше зайняття. А якщо ще зважити, що в жодному реальному претенденті я не зумів розгледіти справді приємної фізіономії, то псувати собі нерви немає жодного бажання.

Мене непокоїть інше. Вперше за багато років в Україні главою держави став справжній козак. І тепер всього за кілька тижнів він змушений буде цілком безславно піти, вкинувши в душу свого народу ще одне зерно підсвідомої недоробленості.

В тому, що наш улюблений Президент Віктор Ющенко –справжній козак, ні в кого не повинно бути жодних сумнівів. По-перше, сумніватися в очевидному щонайменше нерозумно, а по-друге, він сам у цьому зізнався, причому настільки щиро, що одразу викликав купу нездорових жартів. «Моє село – козацьке. У мене дід козак, прадід козак. Мій родовід веде до Петра Івановича Калнишевського, – щиросердно розповів Ющенко. – Я думаю, що докопаюся до свого родоводу. Я дійшов до сьомого коліна. А недавно прийшло повідомлення зі Швеції, де обробляли архів гетьмана Мазепи. І там також знайшли родовід Ющенків».

Після такого президентського одкровення злі язики одразу заговорили про прогресуючий маразм глави держави і про те, що він скоріш за все мітить в родичі до самого легендарного гетьмана. Дивись, виявиться раптом, що Андрійович і справді якийсь пра-пра-пра-правнук Івана Степановича. Як на мене, нічого поганого в цьому немає. Це навіть дуже почесно. А якщо зважити, що Президент наш також людина вже майже легендарна (до легенди залишилось зовсім небагато), то такий зв\'язок був би йому дуже до речі.

А чим, власне, Ющенко не козак. Родовід, як ви бачите, чудовий. Дітей, як справжній козарлюга, народив багато, Україну любить, горілку п’є, хутір збудував – причому не якийсь там новомодний, а правдивий козацький на 13-ти гектарах землі зі ставком, вітряком, пасікою і цілим етнографічним музеєм.

Мало того, Ющенко не звичайний козак-неборака. Він - гетьман. І не лише тому що в жодного простого козака-сіроми такого хутора не було, та й бути не могло. І навіть не тому, що Президенту звичайним рубакою бути не годиться. Підтвердити гетьманство Андрійовича можна цілим оберемком фактів. І великою колекцією дарованих булав, і неодноразовими проголошення його гетьманом всеможливими козацькими організаціями, і навіть відповідною гетьманською поставою. Та найголовнішим все-таки є документ, застиглий в камені. І до речі, не будь-де, а поруч із пам’ятником самому Богдану Хмельницькому на Софійському майдані. «На цьому місці 22 січня 2005 р. вільними голосами на Великій Раді Українського козацтва був обраний, присягнув і висвячений на Гетьмана України народний Президент України Віктор Ющенко.» Питання є? Це вам не коням хвости крутити. Хто ще, скажіть на милість, удостоївся такої великої честі за життя?

І от тепер, після стількох важких років праці на благо Нації, ця свята людина змушена буде позбутися головного, чого досягла – булави. Як на мене, для Ющенка це справжня політична смерть. Втім смерті він як істинний козак не боїться і готовий боротися до останнього. «Я знаю, заради чого можна було б померти, і я дуже добре знаю, заради чого треба жити. Я б дуже хотів бути зараз з Христинкою, Тарасиком, Софійкою, зі своїми онуками, але я знаю, що мій рід робить сьогодні велику справу для української нації. Тому зараз не треба думати про вільний час, а потрібно працювати на Україну». Браво! А це не пусті слова, вони ще й підкріплені дуже оптимістичним переконанням, що його політикою минулих п’яти років «тішилися б Іван Мазепа, Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Грушевський та Августин Волошин».

Що тут скажеш. Сам себе не похвалиш – ходиш як обпльований. Оптимізм – це, звичайно, чудово. Людина ніколи не повинна втрачати надію і віру, але сонечко, нажаль, вже невмолимо закочується за горизонт і немає на то ради. Кінець неминучий. А якщо перевести все це в площину козацької романтики, то після такого безславного завершення своєї місії гетьмани зазвичай або закривались в монастирі, або йшли до сусідів просити військової та політичної підтримки, аби вогнем і мечем вибити булаву з рук конкурентів.

Втім Ющенко не такий – він до сусідів не піде. І навіть не тому, що жоден з них більше його серйозно не сприймає, а найперше через те, що він справжній козак. А справжній козак гине виключно в бою і зазвичай, аби одразу втрапити до лику святих, прагне прихопити з собою на той світ якомога більше ворогів. Власне цим Віктор Андрійович зараз і займається. Щоправда до сонму ворогів він чомусь обрав собі не тих, хто мав необережність підсипати йому до вечері трійки, а своїх колишніх побратимів – тих самих, які його, власне, і підсадили на гетьманський трон. Добре це чи погано, важко сказати. Як і складно зрозуміти, чому саме так трапилось. Можливо, через специфічну гетьманську логіку. Можливо, він як і всякий середньостатистичний український гетьман знає про своїх друзів і недругів щось більше, ніж відомо простій сіромі. Не нам грішним судити гетьмана. Хай вже воює.

Цікаво лише, скільки ж їх сердешних колишніх побратимів все-таки залишиться лежати на полі битви, і яку за розмахом тризну влаштують вороги на трупах переможених. А те, що влаштують, навіть не сумнівайтесь. Те, що з часом всіх їх реабілітують і посмертно возвеличать, також немає сумніву. Святі та герої нам ой як потрібні. Але це вже буде згодом. Набагато пізніше… коли волів перепряжуть в нові гарби і нові пани сядуть на шиї колишніх козаків. Чужі пани…

В принципі, чекати залишилось недовго. Скоро побачимо...