Дике поле

Якщо уважно роздивитися карту електоральних вподобань України під час останніх виборів, неможливо не помітити одної дуже цікавої особливості. Та частина, яка своїм президентом хотіла би бачити жінку з косою, дивним чином збігається з тою Україною, яка в свій час обрала собі за гетьмана Богдана Хмельницького і з превеликим задоволенням вв\'язалась у визвольну війну.

Дивним чином теперішній електоральний кордон між Тимошенко та Януковичем, який умовно йде межами Сумської, Полтавської, Кіровоградської та Вінницької областей, майже один в один збігається з кордоном України часів Хмельниччини і Диким полем. Тої старої архаїчної України і того страшного дикого степу. Як це не парадоксально, але все, що проголосувало нині за Тимошенко, – це Україна часів Хмельницького, а все що за Януковича — це тодішнє дике поле. Теперішню і ту Україну розділяють всього якісь три з половиною століття.

Що таке дике поле, я сподіваюсь, всі знають. Це степ, нічия територія, на якій добре почували себе ховрашки, гадюки, тарпани, тури, вовки і інша степова живність, окремі екземпляри якої ще можна побачити в заповіднику Асканія Нова. В якійсь мірі степ – це територія свободи. Тут також чудово почувалися всі ті, кому у типовій людській спільноті того часу було або затісно, або не комфортно. Дикий степ був поділений на своєрідні сфери впливу, але весь цей поділ був досить умовним. Дикий – значить дикий. Частину його контролювали запорожці, частину кочовики-татари. Ногайські, кримські і можливо ще якісь інші. Не суть важливо. Все решта було віддано на поталу всіляким втікачам бандитам і пройдисвітам, яких в ці веселі часи тинялася тим степом сила силенна. Якщо закруглити все вище сказане і не сказане, то Дике поле або дикий степ – це така собі територія поза законом і часом, де вельми добре почуваються всі ті, хто за звичайних умов із законом не вельми дружить. Основною конституцією тут були ятаган, шабля, спис, аркан, захалявний ніж і лук зі стрілами. Все решта від лукавого.

Але повернемося до Хмельниччини. Я би не став її порівнювати за значенням з помаранчевою революцією – не той масштаб і не ті, даруйте, жертви. Але все таки скористаюся цією примарною аналогією. Як не крути, на той час це також був цивілізаційний вибір. Що би хто не казав, але тогочасні українці також вельми вагалися, вдаватися їм до реформування життя – себто кровопускання – чи жити за звичними правилами, йти шляхом незалежної європейської держави чи все таки ще трохи побути чиїмось васалом, обрати свій особливий вектор чи може татарський, турецький або молдавський, який за кілька років дивним чином зміниться на московський. Аналогій можемо провести вдосталь. Але основна аналогія – це Дике поле. Саме з часів Хмельниччини починається його поступова колонізація. Зворохобленій війною Україні стає тісно в звичних межах і вона починає освоювати степ.

Витративши на всю цю затію три з половиною століття, переоравши своїми кістками ніколи не ораний чорнозем, здобривши собою і зросивши своєю кров\'ю цілину, витративши масу життєтворчої енергії та сили, заплативши за все це ще і страшним голодомором та півстолітнім кровопусканням, ми нині мусимо констатувати, що всі ці зусилля пішли коту під хвіст. Колонізація потерпіла абсолютне фіаско. Все, що нам вдалося зробити за ці століття, – це зростити собі в межах свого життєвого простору іншу форму дикого степу, якщо хочете генномодифікованого. Форму абсолютно чужу українському духу, українській цивілізації та українському серцю, яка подекуди вороже, а подекуди скептично дихає на будь-які українські прояви. Звісно, цей степ не однорідний. В ньому все ще можна знайти трохи запорожців, кілька десятків старосвітських хутірців і може навіть містечок, в яких доживає віку український дух. В ньому навіть можна почути українську мову, але все це не робить особливої погоди.

Схоже на те, що сучасний дикий степ – це і є територія успішного експерименту з плавлення народів. Територія, де більшовицьким алхімікам вдалося успішно провести свій диявольський дослід зі створення нового соціалістичного етносу – «совєцкого чєловєка». Шляхом змішання, перетасування, переформатування, синтезу, штучних мутацій і промивання мозку у цьому величезному казані народів таки створили абсолютно чужий Україні світ, який не лише не піддається українізації, а й успішно сам стає псевдоколонізатором, що пожирає рештки української ідентичності.

Як це не прикро визнавати, але нині ми опинилися знову віч-на-віч з тими самими питаннями та проблемами, що і 360 років тому. Боротьба за свою окремішність та особливість, збереження своєї ідентичності, збереження своєї віри, мови і звичаїв. Невже за весь цей довгий проміжок часу так нічого і не змінилося і ми нічого не здобули? Здобули! Досвід! Безцінний, до речі, досвід. Яким буде гріх не скористатися.

Загалом все дуже навіть непогано. Просто як люблять казати наші безхребетні політики, треба розкласти пріоритети. Пріоритети мусять, до речі, розкласти самі українці, бо тільки вони знають, в якій Україні вони хочуть жити. Судячи навіть з останніх цивілізаційних прагнень, зафіксованих на «виборах без вибору», зі свідомістю в українців все чудово. Залишилось вправити мозок правлячій еліті. Або ще краще – випродукувати нову, не заражену ніяким вірусом. А далі все дуже просто – жити для себе. Не для когось, не для гостей, не для світової спільноти, не для сусідів і не для інопланетян, які гіпотетично можуть з\'явитися, а для себе.

Українці живуть для себе! Крапка! Що це означає? А те що нарешті прийшов час зайнятись питаннями, які за нас самих ніхто ніколи не розв\'яже. Зайнятись впорядкуванням своїх вулиць, будинків, своїх церков, своїх містечок. Перейнятись відродженням звичаїв, пісень, батьківської мови. Почати розвивати свій маленький та середній бізнес, відродити повагу до людини, яка вирощує хліб. Реставрувати свої пам\'ятники давнини, прибрати пам\'ятки природи і почати возити до них туристів та заробляти на цьому скажені гроші. Відреставрувати врешті-решт власну пам\'ять і впорядкувати власний мозок, знов таки розставивши пріоритети...

Роблю особливий акцент на слові «своє» та «свої». Саме у ньому криється головна суть та секрет успіху. Тільки завдяки власним зусиллям на основі власних цінностей і завдяки підтримці своїх же співгромадян-українців можна добитись успіху. Ніхто чужий ніколи ні за яких обставин не прийде і не подарує нам світле майбутнє. Думаю, аби зрозуміти це, вже було достатньо часу. Свій до свого по своє і Україна спочатку для нас українців а вже потім для гостей – ось ця рятівна соломинка, за яку мусимо вчепитися всіма силами. І ніякий це не екстремізм чи фашизм, як засичать звідусіль наші «доброзичливці». Це всього лишень досвід багатьох народів, тих самих ірландців, чехів чи євреїв, які також, як і ми, мусили вибирати між тим, чи відбутися і бути щасливими чи скласти руки та загинути...

А колонізацію дикого степу ми безумовно колись проведемо. І можливо навіть дуже скоро. І сподіваюсь, набагато успішніше, як минулого разу. Все буде залежати від того, як швидко ми самі наведемо з собою лад. А дикий степ скоро і сам проситиметься в гості та вимагатиме себе колонізувати...

І ми це із задоволенням зробимо.